Доторк
Денiел Кiз


Вони не хотiли завдати комусь шкоди. Вони не злочинцi i не вбивцi. Вони просто хорошi люди, з якими трапилося багато поганого. Однак нiхто не вiрить. Тепер подружжя Старкiв стало вигнанцями. Коли вони заходять до крамницi чи перукарнi, iх вiдмовляються обслуговувати. Здаеться, ще трохи – i на них оголосять полювання. За що? Карен i Барнi зазнали радiоактивного зараження. Кожен, хто проходить повз, боiться навiть випадково доторкнутися до них. А Карен завжди мрiяла стати матiр’ю… Одного дня iх шокуе несподiвана звiстка. Вона вагiтна. Дитина може народитися не такою, як усi. Чи станеться диво?..

Обережно! Ненормативна лексика!





Денiел Кiз

Доторк



Аурii з любов’ю


Пам’ятай, що мов глину мене обробив Ти, i в порох мене обертаеш.

Йов 10 : 9[1 - Тут i далi використано переклад Бiблii Івана Огiенка. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)]







Передмова автора до видання 2003 року


Навiщо потрiбне нове, виправлене видання «Доторку»?

Це роман про наслiдки нещасного випадку на виробництвi, пiд час якого один працiвник, сам того не вiдаючи, забруднюе радiоактивним пилом свiй район, дiм i тiло своеi вагiтноi дружини.

Персонажi та дii, зображенi на цих сторiнках, вигаданi. Вони породженi уявою, що базуеться на подiях, якi вiдбувались у США в 1960-х. Проте випробування, що випало на долю персонажiв, вiдображае правду.

Вiдтодi як «Доторк» уперше опублiкували 1968 року, тисячi людей по всьому свiтi мимоволi, не усвiдомлюючи цього, стали жертвами радiацiйного зараження внаслiдок нещасних випадкiв, крадiжок списаного медичного та промислового обладнання й неправильного захоронення радiоактивних вiдходiв.

Влада та дiловi кола по всьому свiтi не вживають необхiдних заходiв для запобiгання зараженням, що спричиненi радiацiйними промисловими викидами й нещасними випадками. Що полiтично, що економiчно зручнiше замести радiоактивний пил пiд килимок, а не вiдкрито звертатися до громадськостi, яка вимагае звiтiв про наслiдки бездiяльностi.

Джерела радiацii часто незаконно скидають деiнде, щоб уникнути витрат на захоронення. Правильна утилiзацiя може коштувати до 20 тисяч доларiв. А штраф становить лише 2 тисячi. Проте якщо якесь джерело радiацii розтопиться на металургiйному заводi, радiоактивний метал може опинитись у ваших руках чи в домi людей, яких ви любите.

25 березня 1997 року бiля Гаррiсберга, штат Пенсильванiя, 33 тисячi полотен для лопат виготовили зi сталi, що мiстила радiоактивний торiй. Прибирання пiсля таких подiй, вiдстеження кожного полотна, кожноi нiжки столу, виготовлених з такого металу, може коштувати аж 100 мiльйонiв доларiв.

Такi нещаснi випадки часто потрапляють у медiа у виглядi новин, проте страждання окремоi людини нiколи не враховують у виробничому облiку чи бухгалтерському балансi. Драматичнi вибухи на ядерних електростанцiях чи складах зi зброею стають досить вiдомими, як у випадку аварiй на атомнiй електростанцii «Трi-Майл-Айленд» у штатi Пенсильванii, Чорнобилi в Украiнi та Токаймурi в Японii. Проте висвiтлення випадкiв впливу промислових аварiй, невiдповiдноi утилiзацii чи крадiжок радiоактивних матерiалiв зловмисниками або терористами часто затримуеться на цiлi мiсяцi.

Звернiть увагу на цi новиннi повiдомлення:


ТРИВОГА НА КОРДОНІ США З МЕКСИКОЮ



У п’ятницю, 27 липня 2002 року, мiсцева влада Мексики пiдтвердила, що цилiндр, розмiром 8 на 6 дюймiв, з капсулою iридiю-192 один дюйм завдовжки, зник пiд час перевезення мiж мексиканськими прикордонними мiстами Тiхуаною й Текате, за 70 миль на схiд вiд Сан-Дiего. Ним користувалася «Пемекс», державна нафтова компанiя, для рентгенiвських знiмкiв трубопроводiв.

Згiдно зi словами керiвника державноi цивiльноi оборони Мексики Габрiеля Гомеса Руiса, невiдомо, чи випало обладнання з вантажiвки пiд час перевезення, чи його викрали.



КАНАДА ШУКАЄ РАДІОАКТИВНІ КОНТЕЙНЕРИ



Станом на 2 липня 2002 року п’ять з одинадцяти контейнерiв з небезпечними радiоактивними матерiалами зникли впродовж останнього року в Канадi, а iхнi пошуки тривають досi. Як заявила Комiсiя ядерноi безпеки Канади, таке устатковання часто крадуть з будiвельних майданчикiв та вантажiвок. Чиновники зазначають, що свiдчень про органiзовану злочиннiсть чи терористiв, якi б стояли за цими зникненнями, немае. Проте на останнi попередження з боку ООН вони вiдповiдають тим, що радiоактивнi матерiали, необхiднi для створення «брудних» бомб (цими матерiалами обкладають звичайну вибухiвку), можна знайти майже в будь-якiй краiнi свiту.

Представник конгресу Ед Маркi (Демократична партiя, штат Массачусетс) заявив таке: «Осама бiн Ладен i “Аль-Каiда” намагаються дiстати радiоактивнi матерiали. Ми знаемо, що створення “брудноi” бомби – одна iз заявлених цiлей “Аль-Каiди”… Якщо хоч один [радiоактивний пристрiй] потрапить на якесь звалище, вiн може опинитися в руках терористiв».


Історiя Барнi та Карен Старкiв розказана в цiй новiй версii, щоб читачi могли спочувати випробуванню, яке випадае на долю таких же людей, як i вони, i щоб попередити промисловий сектор та владу про те, що попереду ще багато роботи. Згiдно з «Вашингтон пост» за 4 травня 2002 року, пiдприемства й медичнi установи США, починаючи з 1996 року, втратили близько 1500 одиниць обладнання з радiоактивними складниками.




Примiтка автора


Коли я писав «Доторк», використання амнiоцентезу[2 - Амнiоцентез – аналiз рiдини, що оточуе плiд у матцi, задля дiагностичноi мети.] й ультразвуку для визначення стану плоду було експериментальним. У той час для бiльшостi батькiв, як Барнi та Карен, було б неможливо дiзнатися до пологiв, хлопчик народиться чи дiвчинка, нормальна дитина чи мутант, жива чи мертва.




Червень





1


Спочатку йому здалося, нiби в спальнi хтось рухаеться, тож вiн прислухався: дзижчання електричного годинника, рiвне дихання дружини поруч, стукiт його серця. Оце й усе. Вiн запiдозрив, що пробудився зi сну через якесь рiшення; тепер лише потрiбно розпiзнати яке.

Карен застогнала й перевернулася на другий бiк. У його снi була Карен, прекрасна, як завжди, але iнша, з рисами, що належали ii сестрi. У цьому полягае вiдповiдь? Чи зможе вiн злити iх обох в одну так, щоб Карен не здогадалася, що вiн змiнив ii? Вiн заплющив очi, очистив розум i спробував повернути сон. Але той щез.

Барнi Старк розплющив очi й лежав, роздивляючись блискучi стрiлки годинника. Вiн кiлька разiв прокидався протягом цiеi тривожноi ночi, i щоразу стрiлки вирiзнялися все менше. За десять друга то були яскравi, здiйнятi вгору руки; тепер вони безсило обвисли. П’ята сорок.

Барнi примружився, роздивляючись маленьке вiконечко на годиннику, де мала б бути дата, загадуючись, червоний сьогоднi день чи чорний, проте календар циклу не свiтився. Виробникам варто було взяти це до уваги, особливо в годиннику фертильностi. Первiснi люди в пошуках надприродного керiвництва й втручання богiв задля плiдних урожаiв i сiмей – чим би iм допомiг такий пристрiй? Вони б ним, мабуть, дощ викликали. Можливо, йому варто молитися за громовицю. Барнi дратувало, що Карен не змогла сприйняти все це в кращому гуморi. Вiн так ретельно намагався бути безцеремонним, жартував про годинник, коли принiс його додому, не хотiв, щоб пристрiй дарував iй вiдчуття, яке останнiми днями iй давало все на свiтi, – сором. І все одно Барнi мусив знати, що ii вiдштовхне його практичнiсть, так само як перевiрки, календарi й термометри лiкаря Лiроя.

Карен волiла б думати, що дiти просто стаються, скорше б вважала iх кульмiнацiею романтичного кохання й пристрастi якоiсь мiсячноi ночi, без роздумiв, планування, знання; вiддала б перевагу чистiй дитячiй вiрi в лелеку, а не холодному обчисленню (вона б тепер добряче ляснула його за такi слова iз самого ранку!) мiсячних циклiв i температури тiла. Карен узагалi не бачила нiчого веселого в примiтивнiй Матерi-Землi, що ii вилiпив Барнi, зi звислими грудьми й випнутим животом як офiруванням плодючостi богам; аж розплакалася, коли вiн задля розваги виставив скульптуру на газонi пiд час минулоi повнi.

Хоча iй хотiлося мати дитину так само, як i йому, вона опиралася медичним перевiркам протягом кiлькох мiсяцiв, навiть пiсля того, як вiн сам пройшов iх перший. Барнi був упевнений, що вона б радше продовжила сподiватися, молитися, мрiяти, нiколи не вiдати точно. І хоча перевiрки показали, що вони обое готовi до зачаття, Карен було неприемно вiд потреби розмовляти про це. Вона через силу замiряла температуру тiла, вiдзначала цикл, планувала днi, але ii непостiйнiсть вражала, так наче саме ii тiло бунтувало проти iдеi якоiсь послiдовностi, i на початку було стiльки тужливих фальшивих тривог, що Барнi подумав, нiби дружина робить усе неправильно, i втратив вiру в ii бухгалтерiю плодючостi.

Криза настала, коли Карен почала ходити до циганок, щоб тi ворожили про ii долю, консультувалася з дешевими гороскопами в пошуках астральних знакiв, шукала в снах екстрасенсорнi обiцянки; саме тому, коли Барнi прочитав про пристрiй у газетi, то пiшов i вклав 17 доларiв 95 центiв у годинник фертильностi.

Жiнка на касi змiряла його здивованим поглядом, нiби не розумiла, чому цю рiч прийшов купувати чоловiк, але пояснила, як вiн працюе. То був годинник для спальнi (ну звiсно!) з механiзмом, що рахував i фiксував iмовiрнi сприятливi та несприятливi для зачаття днi, i як тiльки його дружина внесе iнформацiю про ii найдовшi та найкоротшi мiсячнi цикли, годинник зрештою покаже в маленькому вiконечку на циферблатi постiйний календар iз числами, якi червонiтимуть у ймовiрнi сприятливi днi.

– Неймовiрно! – вигукнув тодi вiн. – Як рулетка на дiтей.

Продавчиня розсмiялася з його слiв (о, розкажу дiвчатам!), а от Карен розплакалася.

Нiби вiдчуваючи, що вiн думае про неi, вона перевернулася назад i зiтхнула, чорне волосся розсипалося по подушцi, одна рука лежала закинута назад, друга – на животi, наче намагалася вiдчути, чи ще нiчого там не з’явилося. Барнi замислився, чи ii краса не надто виразна для змiни: вii наче японський живопис на бiлому тлi; високi, але не випнутi вилицi пiд iдеальною шкiрою. Навiть у приглушеному свiтлi вiн помiтив кiлька зморщок. Але Карен з тих, кому важко буде сприйняти той факт, що тiло починае змiнюватися.

Десь у тiй думцi лежала iдея, з якою Барнi боровся увi снi. Змiнити ii обличчя, нахил голови, можливо, те, як вона тримае руки. Але змiни цi походитимуть вiд ii сестри Майри, тiеi, що вiн востанне бачив чотири роки тому, до того, як вони з Карен одружилися. Чи можливо об’еднати найкращi риси обох так, щоб Карен не дiзналася?

Тепер заснути було неможливо, хоча надворi ледь розвиднялося. Барнi пiдвiвся з лiжка й вдягнувся. Спочатку кава, а тодi вiн спробуе. Барнi не торкався «Венери пiднесеноi» вже досить давно, та й не планував, враховуючи те, як тепер неспокiйно в Центрi. Та вiн не мiг вiдмовитися вiд хорошоi iдеi. Останнiми днями натхнення приходило нечасто. Виходячи зi спальнi, вiн побачив, що голова Карен лежить на боцi, лiва рука – пiд подушкою, права – досi на животi. Якщо вони зрештою зачнуть, йому доведеться змiнити обличчя, додати дещо до нього. Жiнка, що очiкуе дитину, живе заради майбутнього, а не минулого.

Барнi ввiмкнув свiтло на кухнi й усвiдомив, що зробив помилку. Умивальник був ущерть заповнений брудними тарiлками; стiл стояв неприбраний. Чому вона просто не склала iх у посудомийку? «Не злися, – сказав вiн собi. – Коли втрачаеш те довбане самовладання, у тебе все iнше вилiтае з голови».

Вiн узяв електричну кавоварку, хотiв вiднести ii в пiдвал, але нiде не мiг знайти кришку. Вiдшукав розчинну каву, але банка була порожня. Вимкнув свiтло й поквапився вниз.

Зняв вологе покривало зi статуi в натуральну величину й роздивився свою роботу. Без сумнiву, Карен достатньо вродлива, щоб позувати для нього; мiцне класичне тiло, делiкатна права рука, що торкаеться стегна, лiва рука витонченими пальцями прикривае груди, очi скромно опущенi, сумнi повнi губи. Та, звiсно, усе це неправильно, i вiн знае чому. За останнi три роки скульптура (почата, вiдкладена, знищена, знову почата) майже непомiтно змiнилася, стала романтичнiшою, вiддаленiшою Венерою, нiж вiн планував. Не вистачало лише мушлi, Зефiрiв i Весни, що поспiшае з покривалом. Та це було зовсiм не його бачення, лише тривимiрна версiя «Народження Венери» Боттiчеллi.

У ранковому снi «Венера пiднесена» вже була завершена, i коли готував гiпсову форму, вона ожила й вiддалася йому. Проте, як тiльки Барнi обiйняв ii, Венера стала жорстокою й почала опиратися, доки глина не трiснула й розсипалася в нього мiж руками. У неi було обличчя Майри. Окрiм очевидноi сексуальностi й страху в його снi, там також був певний здогад, зрозумiв вiн: думка про те, щоб додати обличчю Карен деяких рис ii сестри, обдарувати iндивiдуальнiстю, якоi iй самiй не вистачае, i певним чином повернутися до попереднього бачення. Вiн знав, як вилiпити ii губи рiшучою лiнiею та як змiнити очi. Пальцями вiдчував, як глина набиратиме форми. Але спокiйно, не варто поспiшати, iнакше ii можна втратити. За красою Майри завжди ховалися сила й захоплення, яких не вистачало Карен. Як же iх показати?..

Чотири роки тому в коледжi; кипуча, захоплива, неймовiрно жвава. Постiйно в гущавинi: у натовпi кожного студентського страйку чи кампанii збору коштiв; виступала проти зовнiшньоi полiтики США; боролася за права студенток i студентiв, права персоналу, права меншин; виходила на протести на захист позбавлених майна, позбавлених права голосу, бiдних. І можна було не сумнiватися: якщо десь вiдбуваеться демонстрацiя, сидячий чи сплячий страйк за громадянськi права, якесь обговорення чи марш проти вiйни або бiдностi, Майра там буде, допомагатиме з органiзацiею та проведенням в оточеннi захоплених чоловiкiв, якi за нею хоч свiт за очi пiдуть.

Барнi пам’ятав ii смiх, як вона рухала рукою, коли сварилася (долонею догори, пальцi напруженi у хватцi на кшталт Роденового «Пророка Івана Хрестителя»), i пронизливий погляд блакитних очей, що хапав будь-кого, хто пiдступав надто близько, i не вiдпускав своiм запалом. Барнi йшов за нею, як i всi iншi, спочатку захоплюючись здалеку, а тодi вже ближче. Але навколо завжди було надто багато залицяльникiв. Зрештою вiн вирiшив вдовольнитися мрiею про Майру в ролi моделi для повнiстю оголеноi скульптури, яку вiн назвав би «Венера пiднесена». Барнi почав скульптуру зi спогаду про Майру одного лiта в купальнику, нiчого iй не розповiдав, починав i припиняв стiльки разiв, аж боявся, що це переслiдуватиме його до кiнця життя. Споглядаючи статую тепер, вiн усвiдомив, що не варто було мiняти первинний задум – надiю додати нових рис Венерам, яких лiпили столiттями, натякнути на боротьбу мiж чоловiчими й жiночими рисами в богинi кохання. Вiн намiрявся створити Венеру, чию красу посилять мiць i впевненiсть, за допомогою вогню Майриних очей, збудження ii вигнутоi шиi, того, як напружено вона тримала руку. І через неi вiн покаже напругу сучасноi жiнки пiд перехресним вогнем власноi психiки.

Тепер Барнi усвiдомлював, що причиною цього невдоволення, нездатностi закiнчити роботу було те, що Карен не годиться для цiеi iдеi. Вона вродлива, проте ii краса надто романтична, сентиментальна, материнська.

Вiн познайомився з Карен на однiй iз зустрiчей Майри, де у великому будинку сiм’i Бредлi всi тiльки те й робили, що писали протестнi листи й розпихали по конвертах, i хоча Карен нiколи не кепкувала з мотивiв Майри (навiть iнодi допомагала, коли потрiбно було малювати плакати чи роздавати листiвки), вона й нiколи особливо цим не захоплювалася. Карен вивчала сучаснi танцi й акторську гру i якось пояснила Барнi, коли вiн поглузував з цього, що сцена для неi – це щось реальнiше, нiж пiкети. Барнi не звертав особливоi уваги на Карен, аж доки Майра не шокувала мiсто Елджин утечею зi своiм немолодим лектором соцiологii (у Пiвденну Калiфорнiю, щоб допомогти органiзовувати там профспiлку працiвникiв-мiгрантiв i мексиканських збирачiв фруктiв), а ii прихильники залишилися й не могли второпати, що сталося з iхньою богинею.

Коли Майра зникла, Карен розцвiла, стала гарнiшою, бажанiшою. Барнi почав насолоджуватись ii наiвним романтизмом, почав вбачати в нiй людину, про яку потрiбно пiклуватись i яку потрiбно любити, а згодом, коли вони одружилися, вирiшив використати ii в ролi моделi для нiжнiшоi, романтичнiшоi Венери. За три роки iхнього шлюбу вiн кiлька разiв лiпив ii тiло, проте нiколи не мiг закiнчити голову, похмуро вiдзначаючи про себе, що та пасивна вiдiрванiсть вiд життя, яка колись його зачарувала, тепер заважае. Як Барнi не намагався, усе одно його не вдовольняли ii замрiянi очi та капризнi губи. Певною мiрою зобразити Карен було так само важко, як i Майру.

Цього ранку сон пiдказав йому, що, щоб завершити, йому необхiдно додати щось вiд Майри – об’еднати двох сестер в одну. Працював Барнi швидко. Надворi розвиднялося, вiн хотiв лiпити ще принаймнi годину, перед тим як рушити на роботу в Центр. Вiн мiсяцями серйозно не працював над Венерою, але зараз вона розпалила його, i вiн не збирався зупинятися. Навiть якщо зовсiм трiшки полiпить для себе, йому буде легше працювати вдень над глиняними моделями автомобiлiв.

Його поглинув процес змiни виразу обличчя: лише невеличкий вигин брови, щоб показати нетерплячiсть Майри; мiцнiше, майже хлопчаче пiдборiддя; той вигляд стурбованого очiкування в очах. Пiзнiше вiн змiнить жест ii руки; поверне праву долоню вгору, зiгне пальцi в жменю, нiби вона тримае квiтку. Та вже коли Барнi взявся до цiеi роботи, то зрозумiв, що Карен упiзнае або вираз обличчя, або жест i це ii образить. Вiн спинився, не вiдриваючи долонь вiд слизькоi глини. Немае потреби вирiшувати зараз же. Повернешся, ще раз поглянеш або – навiть краще – попросиш Карен iще кiлька разiв попозувати, щоб вона сама бачила, як щось повiльно мiняеться, i звикла до цього. Вiн спостерiгатиме, чи вона нiчого не запiдозрила. Якщо так, iм доведеться про це поговорити. Барнi знову змочив тканину, накинув ii на статую, накрив ванночку з глиною й вимкнув свiтло.

Вiн сам собi приготуе снiданок i дасть Карен поспати. Сьогоднi зранку добре попрацювалося, але вона може це вiдчути й почати розпитувати. Карен неймовiрно прониклива, завжди може не просто вгадати, про що вiн думае, але й навiть тодi, коли вiн намагаеться нi про що не думати, вона знае, що щось не так.

Барнi вже встиг забути про безлад на кухнi й на мить вiдчув, як усерединi закипае лють. Проте заспокоiвся й пошукав у посудомийцi накривку для кавоварки. Тодi зрозумiв, чому ж зливальниця наповнена тарiлками; у посудомийцi не було мiсця. Лише Карен могла заповнити посудомийку й забути ii ввiмкнути, правда?

Накривку для крапельноi кавоварки Барнi знайшов на полицi для посуду на сушарцi й поставив закип’ятити воду. Та пiсля того, як удруге потягнувся по горнятко й блюдце, у зливальницi розбилася склянка.

– Ну й хер з тобою! – вилаявся вiн i розтрощив слiдом i горнятко, i блюдце.


***

Напiвспляча Карен дозволила йому покинути лiжко й спуститися вниз. Вона старалася розплющити очi. Надворi ледь свiтилося. Чому Барнi прокинувся так рано? Вiн постiйно крутився та вовтузився в лiжку й цим будив ii кiлька разiв за нiч; його щось турбувало. Карен мляво роздумувала, чи не варто iй встати й приготувати йому снiданок, тодi пiдняла голову й глипнула на годинника. Лише за десять шоста. Жiнка не зводила очей з вигнутоi другоi стрiлки й забажала, щоб вона самою силою думки могла заморозити ii й себе в цiй митi, мiж сновидiнням i пробудженням. Мало того, що вона спить i прокидаеться за годинником, а ще ж кохатися треба! Карен знову звалилася на подушку й заплющила очi. Коли лiкар два мiсяцi тому порадив поiхати в другий медовий мiсяць i припинити так вiдчайдушно намагатися, це вперше вона почула розумну пораду, вiдколи взагалi почалась уся ця кампанiя заплiднення.

Карен нiколи не уявляла, що завести дитину буде так складно. Коли читаеш про всiх тих незамiжнiх мам, якi вiдмовилися вiд своiх дiтей, i пригадуеш настанови батькiв, то думаеш, що завагiтнiеш за першим же разом. Вона всмiхнулася, коли пригадала, як вони з Майрою розмовляли в iхнiй кiмнатi, у темрявi, коли сонна година для дiвчат дев’яти й одинадцяти рокiв уже давно настала, i як вони вирiшили, що дiти з’являються вiд поцiлункiв, i як цю теорiю пiдсилило те, що одна зрiла дiвчина в школi вихвалялася поцiлунками засмоктом («душевними поцiлунками», як вона це називала), i Карен це почула, i хоча Майра сказала, що це гидко, Карен подумала, як це гарно, що вiд поцiлунку двох душ з’являеться життя. Та через рiк Майра з трiумфом повiдомила, що, як сказала одна старша дiвчина, яка ходила на заняття iз сексуальноi освiти, усе не так просто, а начебто потрiбно ще лягати в лiжко й щоб чоловiк вилив невидне сiм’я в мiсце, з якого ти мочишся. Карен це спочатку збентежило (вона використовувала логiку десятирiчноi, стверджуючи, що це неможливо, бо ж коли ти пiсятимеш, воно виливатиметься), але Майрi було гидко вiд того, що iхнi мама з татом лягали в лiжко й робили ту штуку, яку смiливiшi дiвчата називали сексом чи трахом, i це звучало так брудно, що вiд розповiдей Майри процес уявлявся жахливо. Проте пiзнiше Карен спробувала розповiсти Майрi про книжки, якi вона читала, де люди кохаються й лiтають на хвилях екстазу та пристрастi, i як це може бути гарно, коли обое не думають про те, що станеться пiсля душевного поцiлунку, а охопленi жагою, поки це вiдбуваеться.

Карен мрiяла, що саме так буде в неi з Барнi, вiдколи вперше побачила його. Вона нiколи ранiше не бачила скульпторiв i потайки розглядала Барнi, коли вiн прийшов до них додому разом з iншими з комiтету Майри – «Старшокурсники за студентську активнiсть». Високий, з великими долонями й довгими пальцями, русяве волосся, що кучерями спадало на шию, блiдо-блакитнi очi з карими плямками, шкiра гладенька, як у дiвчини. Їi привабив той стурбований погляд його очей. Вiн був митець, самотнiй, журний, з бiдноi сiм’i з Гемтремка, i Карен намагалась уявити, який вiн, коли на самотi створюе прекраснi монументальнi скульптури. Вона нiколи не могла зрозумiти, як митець може вестися на Майру так само, як студенти соцiологii та полiтичних наук (що сновигали за нею, наче за Жанною д’Арк, яка воюе iз суспiльством), та все одно тiшилася тим, що вiн скромнiший за iнших. І коли Барнi приходив з рештою до них додому, щоб писати листи, адресувати конверти чи робити плакати, Карен вiдчувала, що ii тягне до нього, що вона думае, чи не ззирнуться вони й щось станеться. Та дiвчина нiколи не наважувалася сама привернути його увагу. Бо вiн належав Майрi.

Це було чимсь самим собою зрозумiлим мiж нею й Майрою ще з дитинства. Карен нiколи не ображалася на те, що iй доводилося користуватися якимись речами пiсля Майри (навiть якщо сукнi були перелатанi, а iграшки – дуже зношенi чи зламанi), якщо була впевнена, що Майрi вони вже дiйсно не потрiбнi. Вона засвоiла цю науку одного разу (скiльки iй було – п’ять, шiсть?) iз Сiндi, лялькою без ручок, з надщербленим носом та обскубаним волоссям. Карен хотiла ii, бо та була зранена й потребувала любовi, а що Майра нiколи нею не бавилася, то вона взяла ii собi, наче рiдну дитину. Тодi, одного дня, коли тiтка Люсi з Комiтету рiздвяних подарункiв для сиротинцiв згадала про потребу в ляльках, Майра пiшла до iхньоi кiмнати й принесла всiх своiх ляльок, разом iз Сiндi, i вiддала iх сиротам. Усi так пишалися Майрою, але Карен була така вбита горем, що молила, аби iй дозволили залишити ляльку. Це ii власне справжне дитя, казала вона iм. Вона вiддасть iншу замiсть цiеi. Але тато гримнув: «Не будь такою егоiстичною дитиною. Тобi б краще брати приклад з Майри», – i Карен це так засоромило, що вона не прийшла на вечерю, а просидiла весь час у пiдвалi, доки не потрiбно було йти спати. Вiдтодi Карен нiколи не брала нiчого, що ще належало Майрi.

Тож вона потайки тiшилася, коли Майра втекла зi своiм професором. Вона нiколи не забуде вираз обличчя Барнi, коли вони одного ранку зустрiлися в кампусi й вiн запитав, чи це правда. Карен вiдповiла йому, що так, а вiн з дурнуватим виразом промимрив: «Ми домовилися про побачення три тижнi тому, сьогоднi мали сходити в кiно». Вона б не посмiла говорити так нахабно, якби не той безнадiйний погляд (хотiла пiддражнити його, сказати, що так йому й треба: хто ж домовляеться про побачення в кiно за три тижнi наперед), i, не подумавши, випалила: «Може, сходиш тодi зi мною?»

Карен досi пам’ятала, як Барнi вирячився на неi, нiби вперше побачив. Коли вiн не вiдповiв, Карен вiдчула, як вуха починають горiти, на обличчi зайнявся рум’янець, i iй захотiлося вмерти. Та натомiсть дiвчина засмiялася, бовкнула: «Я просто пожартувала», – i втекла геть на заняття з драми, заливаючись гарячими сльозами.

Того ж вечора Барнi зателефонував iй i попросив вибачення. Не хотiв ii образити, сказав. Вiн просто не з тих людей, якi швидко реагують на щось несподiване. Звiсно, вiн залюбки сходить з нею в кiно. Карен подумувала, чи не сказати, що в неi вже заплановане побачення, перенести кiно на наступний тиждень, але боялася починати iхнi стосунки з нещиростi й потай лякалася вiд думки, що хтось за той час може забрати його собi. Кiлька разiв протягом фiльму вона краем ока помiчала, що Барнi за нею спостерiгае, i знала, що тепер, коли Майра зникла, вiн нарештi звернув на неi увагу.

Карен чула, як вiн ходить по кухнi, вiдчиняе шухляди й шафки. Заради Бога, що вiн там шукае так рано? Вона знову розплющила очi, щоб глянути, котра година. Шоста п’ятнадцять. Ще надто рано, щоб спускатись i готувати снiданок. Але iй потрiбно встати й прибрати на кухнi. Зараз Барнi, мабуть, роздратований, бо тарiлки з вечерi досi в зливальницi. Тiло опиралося думцi про те, що треба пiдвестися з лiжка. Надто рано. Вона спостерiгала, як друга стрiлка вiдлiчуе час. Дивно, як час нiби зупиняеться, коли спиш, але для iнших вiн iде далi, – для Барнi, хоч би чим вiн там займався й про що думав унизу, – крадькома обходить тебе, залишае позаду. Час – штука пiдступна.

Карен скривилася, зиркнувши на годинника фертильностi. Вона принаймнi знала, що те, що сталося на iхньому третьому побаченнi, вона не планувала, не була готова до цього. То була одна iмпульсивна мить, яку вони роздiлили без думки про майбутне. Вона переживала ту чудову нiч сотню разiв, потайки викликала в уявi протягом останнiх трьох мiсяцiв, коли вони кохалися у визначенi годинником фертильностi днi. Якусь мить вона дослухалася до того, як Барнi спускаеться вниз, а тодi перекотилася та обiйняла подушку. То було пiсля того, як вони рано покинули одну нудну вечiрку, Барнi провiв ii додому, i раптом, не подумавши, Карен йому прошепотiла: «Ходiмо всередину. Моi будуть дуже пiзно». Вона провела його нагору, показала кiмнату, яку дiлила з Майрою. Там вiн поцiлував ii, спочатку непевно, а тодi мiцнiше, погладжуючи руки, обличчя, груди, нiби вилiплював ii плоть, а потiм – як Карен i хотiла – поклав ii на лiжко й почав роздягати.

«Не на цьому, – прошепотiла вона, налякана тим, як звучить ii голос. – Це Майрине лiжко».

Барнi подивився на неi, дещо збентежений, тодi перенiс на iнше лiжко, м’яко поклав i вимкнув свiтло. Почав вовтузитися зi своiм одягом, i це, здавалося, забрало надто багато часу; i коли нарештi вiн залiз у лiжко, то нервувався й почувався незручно, а Карен не могла стриматися й плакала вiд болю. Коли Барнi усвiдомив, що вона незаймана, то вiдразу пом’якшав, перепросив, що не дiяв нiжнiше, лагiдно приголубив ii мускулистими руками й сказав, що кохае. Коли вiн заснув поруч, Карен, лежачи в нього на плечi, подумала: «Тепер вiн мiй».

Вони прокинулися вiд звуку дверей, коли батьки повернулися. Барнi зiрвався з лiжка, але Карен пiднесла йому до губ палець. Вони тихо лежали вдвох, поки батьки готувалися до сну, i коли будинок знову затих, вiн одягнувся, тихо спустився сходами й вийшов через заднiй хiд. Тодi вона почула, як камiнчик стукнувся об вiкно. Вiн стояв пiд мiсячним свiтлом i вiдправив iй повiтряний поцiлунок. Пiсля цього дiвчина розплакалася, потiм лежала без сну бiльшу частину ночi й думала про те, як його с?м’я рухаеться всерединi неi та творить нове життя. І Карен лежала спокiйно, боялася поворухнутися й шепотiла раз за разом: «Нiхто не забере iх обох у мене».

Якою ж вона була наiвною. Усе було далеко не так просто. Принаймнi для неi. Карен зиркнула на годинника – сьома п’ятнадцять. У вiконечку було число «вiсiм», червоне. Вона бiльше за все на свiтi хотiла виносити для Барнi дiтей, але чому вiн не розумiе, як iй неприемно кохатися так по-лiкарняному, за розкладом. Це сплановане наукове злягання, нiби розведення тварин на фермi, чи коней, чи лабораторних зразкiв – це занадто. Майра, можливо, з цим би змирилася. Майра, можливо, перейняла б дух такоi затii, ходила б по бiблiотеках, вiдвiдувала б медичнi конференцii, де слухала б про останнi вiдкриття у сферi гiнекологii та, ймовiрно, зрештою взялася працювати над регулюванням народжуваностi. Що ж, Карен не Майра й не хоче стати такою, як Майра. Це станеться тодi, коли мае статися.

Можливо, це вже сталося, бо вона хотiла цього так сильно тiеi ночi на озерi Торч, у романтичному будиночку на березi. Але коли сказала Барнi, що вона вiдчувае, нiби всерединi неi зародилося життя, вiн, нiби дитинi, пояснив, що це щось таке, що вiдчути неможливо. Чому вiд самоi думки про це iй хотiлося плакати?

Карен почула, як розбилася склянка чи блюдце, а тодi ще щось, i сiла. Що Барнi тепер там робить? Вона витерла очi й пiдвелася з лiжка. Вiд думки, що доведеться йти на ту кухню, ii почало нудити, але Карен переборола це вiдчуття. Барнi глузуватиме з ii, як вiн це називае, «психосоматичних симптомiв». У неi вони вже траплялися. Що ж, вона може iх контролювати. Карен накинула халата, взула капцi й спустилася вниз. Приготуе йому снiданок i проведе на роботу. Найменше за все iй зараз хотiлося сварки.


***

Барнi саме натягував пiджак, коли почув, як вона спускаеться вниз. Карен спинилася на входi в кухню, вiдкинула назад пасма чорного волосся, позiхнула, потягнулася зi сну спиною й руками, але вiн бачив, що вона сьогоднi знову плакала.

– Вибач. Забула, що сьогоднi твоя черга за кермом, – сказала вона. – Так мiцно спалося. – Глянула на зливальницю й стiл. – Ой, Барнi, я хотiла помити iх учора пiсля того, як прийшла. Давай я тобi кави розчинноi приготую.

– У мене вже нема часу. Мушу забрати Макса. Та й кави все одно вже нема.

– Лише хвилину, – наполягла вона й поставила воду знову на газ. – Не вiдпущу ж я тебе просто так.

Барнi вже хотiв пiти геть, але спинився. Останнiм часом вiн поводився з нею жорстко: минулого понедiлка, коли вона не змогла знайти ключi вiд машини, а ще вчорашня сварка через те, що вона не туди поклала кредитку унiвермагу. Треба з нею легше. Карен дiйсно стараеться, але життевi звички змiнити дуже важко. Вiн вражено спостерiгав, як вона витягуе банку розчинноi кави з глибин хлiбницi.

– Добре, лише сiк i каву.

– Я не хотiла тебе будити, коли вчора прийшла, – сказала вона. – Не думала, що повернуся так пiзно.

– По першiй. Щось iз того вийшло?

Карен поставила чашку кави перед ним i почала шукати в холодильнику сiк.

– Може, приготувати тобi яечню чи французькi грiнки?

– Не маю часу, i я не дуже голодний.

– Ну, – озвалася вона, сiдаючи поруч iз неприхованим полегшенням, – ми тимчасово зiйшлися на «Геддi Геблер»[3 - Hedda Gabler – iм’я головноi героiнi в однойменнiй п’есi (1907) Генрiка Ібсена.].

– Ти гратимеш Гедду Геблер?

– Чому ти дивуешся?

Барнi допив каву, поки Карен налила йому соку, i хоча вiн сто разiв казав iй, що не може пити непiдсолоджений грейпфрутовий сiк, усе одно випив.

– А я що, не можу зiграти Гедду Геблер?

– Я мав на увазi, чому вони знову ставлять Ібсена?

– Ти думаеш, я не можу ii зiграти? Усi погодилися, що я дуже добре зiграла в «Ляльковому будинку» минулого лiта. Ти сам так казав.

– Тобi пiдходить роль Нори.

Карен спохмурнiла, щiльнiше загорнулася в халат i роззирнулася навколо.

– Ясно, – сказала тремтячим голосом. – Напевно, маеш рацiю.

– Я не це мав на увазi. – Та вiн знав, що й так наговорив зайвого.

Вона знизала плечима.

– Менше з тим, так порадив Дейл Векслер, i комiтету сподобалася ця думка. Але нам потрiбне ще пiдтвердження всiеi трупи наступного тижня.

– Слухай, хоч би що вони вирiшили, ти впораешся чудово. Коли ти за мене вийшла, Бродвей втратив велику комедiантку.

Карен розсмiялась i спробувала вщипнути його, але Барнi вислизнув, схопив пiджака й вдав, що то накидка тореадора. Кинулася за ним, склавши пальцi рiжками собi на лобi, спробувала заколоти, та вiн викрутився й нарештi обiйняв ii та поцiлував.

– Я люблю тебе, – сказала вона.

Барнi мiцно пригорнув ii.

– І я тебе люблю.

Вiн зiгнувся, щоб пiдняти пiджака, який упав на пiдлогу, а Карен раптом охнула.

– Що таке? – гукнув вiн.

– Щойно згадала.

– Ну то що ти так кидаешся? Злякала мене.

– Ледь не забула сказати, що Лiла з Дейлом запрошують сьогоднi до себе всю трупу й хочуть, щоб ми також зайшли.

Вiн витрiщився на неi.

– Тобто? Сьогоднi ж Вiнтерзи приходять грати в бридж.

Карен подивилася на нього очима, повними жаху.

Барнi простогнав:

– Ми ж про все домовилися, коли грали в них минулого разу, пiсля того як приiхали з Торчу. Не пам’ятаеш?

– Звiсно, пам’ятаю. Одразу думаеш, нiби я забула? Просто гадала, що то завтра, от i все.

– От i все? Треба було собi десь записати. Я про це й кажу.

– Про що ти кажеш?

– Що треба було собi зазначити в календарi. Чи я забагато прошу?

– Так, забагато, – вiдрiзала вона. – Мiй календар i без того вже весь розмальований.

– Гарного дня, – пробурмотiв Барнi, прямуючи до дверей. – Мушу вже йти.

– У бридж сьогоднi доведеться грати недовго, – поглузувала вона. – Сьогоднi ж восьме – червоний день твого годинника фертильностi.


***

Барнi вийшов з будинку, побачив, що Карен дивиться на нього з вiкна iдальнi, i його розiзлило, що iхнi життя розривае одна криза за iншою, все вивертаеться навиворiт через те, що ii обурюе думка, що в усьому потрiбно вести облiк. Цього разу результат був передбачуваний. Вона заспокоiться, як тiльки вiн пiде, i працюватиме як проклята, щоб пiдготуватися до вечора, а будинок – принаймнi на позiр – виглядатиме бездоганно. Смiття наповнить шухляди й шафки, взуття сховаеться пiд лiжко, газети й журнали опиняться заткнутi за диваном. Якщо вона захоче примиритися перед тим, як прийдуть Вiнтерзи, будуть готовi кiлька мартiнi з правильно охолодженими склянками й свiчки в iдальнi. А тодi два-три днi мiж ними все буде гарно – то повiтря висихатиме перед бурею. Кiлька днiв вона навiть встигатиме робити свою роботу вчасно. Але змiна, як завжди, буде тимчасова, i невдовзi все повернеться на круг свiй.


***

Спостерiгаючи, як вiн виiжджае з гаража, а тодi зникае з виду, Карен вiдчувала злiсть i самотнiсть. Вона ненавидiла себе за те, що забула про сьогоднiшнiй вечiр. Увiмкнула радiо, але пульсiвний ритм викликав у неi думки про головний бiль, як у телерекламi, тож вона вимкнула його. Карен не хотiла, щоб вiн прийшов i побачив такий безлад. Треба було вимити тарiлки вчора, хоч би якою втомленою вона була. Жiнка зiтхнула й поклала голову на стiл.

До шлюбу життя здавалося iдеальним: займатися господарством, поки вiн лiпить, приносити йому iжу, захищати вiд вiдволiкань, дивитися, як вiн реалiзуе своi мрii в глинi, i допомагати йому переводити iх у стан постiйностi. Спочатку Карен думала, що вони переiдуть у Гринвiч-Вiллидж чи в мистецькi квартали Сан-Франциско, де подружаться з художниками, скульпторами й молодими театралами, що переживають не найкращi часи. Якби в них закiнчилися грошi, вона б могла працювати моделлю й допомагати Барнi у важкi роки, доки вiн не здобуде слави.

Проте Барнi переконав ii, що краще залишитися в Мiчиганi, там, де iхне корiння, вдалинi вiд фальшивок i позерiв. Розважливо, звiсно, так само як розважливим було його рiшення прийняти роботу, яку запропонував ii батько, у «Нешнал моторз». Барнi пояснив, що працювати з iдеями та формами iнших людей – добра наука для нього як для скульптора. І, крiм того, так вiн отримуватиме достойну зарплату, щоб утримувати дiм i дiтей, яких iм обом хотiлося. Вони б могли купити цей чудовий дiм, у Барнi була б студiя в пiдвалi, де вiн працював би вечорами й вихiдними. Усе найкраще з обох свiтiв.

Та Барнi сам себе дурив. За останнi два роки вiн закiнчив лише двi невеличкi абстракцii, якi, Карен здавалося, не мають жодного сенсу (частково вiн почав iх iще на випускному курсi коледжу). А коли вона просила його пояснити, у чому iхня суть, Барнi гнiвався й по кiлька тижнiв пiсля того ходив насуплений. Найгiршим був ii страх, що якимсь чином вона винна в тому, що вiн не може творити. Якби ж вона була iнакша, практичнiша, щоб звiльнити його вiд щоденних турбот, плодючiша, щоб подарувати йому дитину без усiеi цiеi метушнi й хвилювання, якi виснажують iх обох. Карен зиркнула на сповнену тарiлок зливальницю, силкуючись перебороти власну огиду. Вона мусить змiнитися. «Будь ефективна, – наказала вона собi. – Доведи все до ладу! Почни з чогось. Замов, щоб хтось поприбирав сьогоднi в будинку, i працюй над тим, щоб тримати його в чистотi. Уважно стеж за графiками температури й дивися за маленьким вiконечком у годиннику».

Якби ж вона могла змусити себе встати з цього крiсла, то вiдразу ж почала б. Але тiло вiдмовлялося коритися. Карен сидiла й боролася iз собою кiлька хвилин, а тодi, доклавши невимовних зусиль, пiдвелася. Увiмкнула посудомийку, знехотя пiдiйшла до зливальницi, сипонула мийного засобу, увiмкнула воду й занурила руки в мокру гору тарiлок.

Карен i не помiтила, що порiзалася, доки кров швидко не заюшила в мильну воду, забарвлюючи тарiлки й зливальницю краплинами червоного. Вона витрiщилася, затуманена, на порiзану долоню й пальцi лiвоi руки, дивилася на струменi кровi, а тодi з криком i плачем взялася розбивати тарiлки одну за одною.

От же ж мудак, не витягнув зi зливальницi розбитi чашку й блюдце! Залишив усе це для неi. Вона не готова змiнитися й стати домогосподаркою, готувати, прати, мити й робити всю iншу херню на вимогу! Вона не Нора з «Лялькового будинку», яку можна пiднiмати й класти, коли йому заманеться. Вона – це вона. Навiщо iй мiнятися, ставати якоюсь iнакшою?

Карен хотiлося з кимсь поговорити. Вона обгорнула руку рушником i подалася до телефона подзвонити мамi. Тодi згадала, що компанiя вiдправила батька в Калiфорнiю, щоб вiн уклав кiлька мирових угод з позивачами «Нешнал моторз». Хотiлося, щоб вони якнайскорiше повернулися, i Карен загадувалася, чи спробують вони шукати там Майру. Сподiвалася, що нi, i вiд цiеi думки ставало соромно.

Коли рушник просяк вiд кровi, вона взяла ще один, мiцно притиснула до рани й лягла на диван. Виснажена й млява, Карен усе одно всмiхнулася. Що ж, iз сьогоднiшньою грою в бридж покiнчено. Вона зателефонуе Гелен Вiнтерз i скасуе плани на вечiр. Барнi попiклуеться про неi, коли прийде додому. Вiн проситиме вибачення, буде галантним, уважним i люблячим, разом вони проведуть неймовiрний вечiр. Карен запланувала дещо особливе. І вона прикинеться, що сьогоднi – звичайний день, а не вiдзначений у календарi доктора Лiроя чи в червоному вiконечку того дурного годинника.

Вiн цiеi думки Карен усмiхнулася ще ширше, заплющила очi й невдовзi заснула.




2


Макс Прагер чекав на тротуарi перед своiм будинком, коли Барнi зупинився, щоб забрати його.

– Що таке, Барнi? – запитав вiн з немилосердно радiсним виразом на рожевому обличчi, коли прослизнув у салон i захряснув за собою дверцята. – Виглядаеш як людина, у якоi не все добре.

Барнi пробурчав вибачення за запiзнення й замовк. Вiн уже зрозумiв, що десятимильна подорож до Центру буде цiлим випробуванням. У домовленостi про пiдвезення спочатку брали участь п’ять чоловiкiв, якi могли мiж собою розмовляти. Тодi одного перевели в Толедо, а iнший переселився на Вест-Сайд. Якийсь час Макс Прагер з вiддiлу дослiджень i Коллiнз iз вiддiлу технiки безпеки мали дуже багато спiльних тем для розмов – рiзнi технiчнi штуки – i Барнi iх iз задоволенням слухав. Проте Коллiнз пiшов на пенсiю три мiсяцi тому, i тепер вони з Прагером удвох пiдвозили один одного.

Прагер – людина старого гарту. Утiкач вiд нацистiв, у Бруклiн його привезли десятирiчним. У його бруклiнському акцентi досi вчувалася нiмецька. Близько п’ятнадцяти рокiв тому, у вiцi сорока рокiв, вiн перейшов з Нью-йоркськоi вiйськово-морськоi корабельнi в Центр дослiджень i розвитку «Нешнал моторз». Лише раз за три роки, скiльки Барнi його знав, вiн бачив Прагера в дiйсно поганому настроi, коли двох молодших працiвникiв пiдвищили, а його – нi. Те обурення закiнчилося наступного ж дня, коли Прагер пожартував з Коллiнзом, що тепер йому доведеться пiдчищати за новачками, у яких iще молоко пiсля ступеня доктора наук на губах не обсохло, чоловiкiв, якi не знають i половини того, що вiн уже забув про технологiю мiчених атомiв.

– Слухай, я тут у бюлетенi читав, що вашi з вiддiлу моделювання скоро ще одну виставку матимуть. Може, ще один приз виграеш цього року.

Барнi щось буркнув.

– Пам’ятаю, що твоя статуя торiк узяла перше мiсце. Що там було? «Заплаканий хлопчик»? Нiколи не бачив скульптуру, яка б менi так сильно сподобалася. Ти реально талантище. Знаеш, що я тодi подумав? Що Барнi одного дня стане вiдомим скульптором.

– Я ii ще в коледжi вилiпив, давним-давно, – вiдрiзав Барнi.

– Ну так, але цього року ти ж пiдготуеш щось новеньке, правда? Будеш знову мати перше мiсце, кажу тобi. Як називаеться?

– Я не братиму участi у виставцi цього року.

Прагер зморщив губи й пiдняв брови.

– Я майже не працюю для себе, вiдколи почав працювати тут, – пояснив Барнi. – Починав з десяток рiзних композицiй, але нiчого менi особливо не сподобалося.

– Мабуть, важко цiлий день моделювати з глини, а тодi йти додому й працювати з тим самим вечорами та вихiдними. Я б на твоему мiсцi замахався робити одне й те ж днями й ночами. Ну, розумiеш, як тут креативити?

Старий незле все розумiе. Складно уявити, що технолог мiчених атомiв може так проникливо розумiти життя митця.

– А взагалi, – продовжив Прагер, – якщо не образишся на такi моi слова, ти останнi кiлька мiсяцiв виглядаеш як людина, яку добряче гризе якась проблема. Не хочу лiзти куди не просять, але, може, у тебе те, що називають кризою митця, коли творчий талант переборюе саму людину? Якось знав одного – молодого хлопа, от як ти, – переписувача в «Детройт таймз», у якого теж таке було – цiлими днями вiн працюе зi словами, а тодi ввечерi йде додому до сiм’i й намагаеться писати роман у вiльний час. Каже менi, що починав багато романiв, але нiчого не може закiнчити, бо пiсля цiлого дня роботи над газетою вiн такий змучений вiд слiв, що енергii бiльше не залишаеться.

Барнi зиркнув на нього, а тодi знову перевiв погляд на шосе, з якого скоро доведеться з’iхати в бiк Центру.

– У школi й унiверi в мене не було проблем з тим, щоб закiнчувати те, що я починав. У тi днi скульптура давала менi щастя. Я тiшився не вiд нагород i визнання, а вiд самоi роботи. Справжня радiсть настае тодi, коли ти так присвячуеш себе скульптурi, що процес створення тебе повнiстю поглинае.

Прагер кивав.

Зазвичай Барнi соромився говорити про своi почуття, але його досi не вiдпустило те збудження вiд ранковоi роботи.

– Навiть та сумна мить, коли робиш крок назад i бачиш, що скульптура готова й завершена, i тодi бiльше нiчого з нею робити, – це нiби знати, що твоi дiти готовi покинути тебе й пiти у свiт, – це природний людський жаль, породжений любов’ю. Але, Господи, коли не можеш завершити щось, чому ти себе присвятив, це жахiття. Замiсть щастя воно стае нiби кiсткою в горлi. Не знаю, що зi мною сталося. Ранiше в мене нiколи не було проблем iз закiнченням скульптур.

Макс кивнув.

– Я завжди тебе таким вважав. Той хлопець був такий самий. Вiн би тобi сподобався. І от що сталося: вiн прочитав про життя Гогена, i знаеш що? Одного дня кинув свою дружину, трьох дiтей, полетiв в Іспанiю, щоб там писати.

– І що сталося? Вiн закiнчив роман?

Прагер стенув плечима.

– Хотiв би i я знати, чим там усе закiнчилося, але вiдтодi нiчого не чув про нього. Можливо, коли позбувся всiх обов’язкiв i повинностей, то нарештi змiг творити. А може, i нi. Хтозна, чи реально це на щось впливае.

Вони сповiльнилися бiля кованих залiзних ворiт iз чудернацьким футуристичним написом «ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ І РОЗВИТКУ КОМПАНІЇ “НЕШНАЛ МОТОРЗ”» синiм пластиком на срiбному бiля в’iзду. Барнi кивнув охоронцевi, який, побачивши стикер «Вiддiл моделювання» на лобовому склi, махнув iм: мовляв, проiжджайте. Барнi повiльно об’iхав кiльцеву розв’язку й зупинився, щоб Прагер вийшов перед будiвлею вiддiлу дослiджень, а тодi покотив до свого мiсця на паркiнгу за будiвлею вiддiлу моделювання.

Вiн вимкнув запалювання й подивився на ту будiвлю, що виглядала наче монструозне iглу iз золотою банею з одного боку, що покривала виставковий зал (без вiкон, щоб жодне сторонне око нiчого не побачило) та iнколи, коли вiн iхав до або з Центру, слiпила його вiдблисками сонця. Вхiд у вестибюль й адмiнiстративнi пiдроздiли, навпаки, були повнi скла й прозорого пластику, нiби щоб запевнити вiзитерiв-директорiв, полiтикiв та екскурсiйнi групи, що «Нешнал моторз» ховати нiчого.

Барнi швидко перетнув вестибюль, скривившись на оранжевi з жовтим пластиковi анатомiчнi крiсла, розставленi на синьому килимi, та абсурднi уявнi моделi машин, обрамленi й загадково завислi в повiтрi. Ключовими – як i в моделюваннi тiла – е сила й напiр; закрученi простертi лiнii й натужнi площини, що iмiтують строгий функцiоналiзм сорокових, заражений псевдофутуристичною химернiстю. Очiкуйте в майбутньому. Оригiнальнiсть не надто приваблюе керiвникiв моделювання своею теперiшнiстю, тож дизайнери й стилiсти подають iм упiзнавану минувшiсть. Це працюе. І вони, напевно, мають рацiю, сказав собi Барнi, бо люди, що купують дорогi автомобiлi, хочуть чогось старого й знайомого в обгортцi нового й цiкавого. А що може бути знайомiшим, нiж футуризм Бака Роджерза[4 - Вигаданий персонаж науково-фантастичноi новели Фiлiпа Френсiса Новлана «Армагеддон 2419 н. е.» (1928).]? Енергiйнi космiчнi iлюзii для приземлених мiльйонiв, для яких зворотний вiдлiк, старт i гальмування вiдбуваються лише на швидкiсних шосе.

Барнi кивнув новiй дiвчинi в приймальнi, вражаючись, як вiддiл кадрiв завжди знаходить iдеальну комбiнацiю миловидностi й молодоi сексуальностi, яка одночасно збуджуе й викликае почуття провини. Бiляве волосся спалахнуло й гойднулося, коли вона обернулася, нiби в телерекламi. Знову ж союз протилежностей: безпека, надiйнiсть, стабiльнiсть, приправленi зухвалою насолодою. Жорсткий напiр й усвiдомлення провини, що ти перевищуеш швидкiсть i краще сповiльнитися. «Обережно! Крутий узвiз», а тодi «Дiти».

Нет Вiнтерз перетнувся з ним бiля охоронця, що перевiряв iдентифiкацiйнi бейджi.

– Агов, Барнi! Слухай, хотiв запитати, що ж це я таке чув, нiби ти нiчого не подаеш на виставку? Бляха, буде якось дивно, що торiшнiй призер цього року нiчого не покаже. Андерсон здивуеться.

– Якщо питатиме, скажи, що я вiддаю компанii всю свою творчу енергiю та натхнення й у мене нiчого не залишаеться на власнi творiння. Скажи, що я насамперед людина компанii, а тодi вже скульптор. Хай цiнуе.

– Та ну тебе. Ти ж несерйозно. Виглядатиме справдi дивно.

– Не можу нiчим допомогти, Нете. Не маю змоги працювати. Нiчого не закiнчив такого, що можна було б подати, а я ж не силуватиму себе, аби на виставцi показати щось.

– Добре. Дуже поважаю тебе за таке, – вiдповiв Вiнтерз. – Серйозно. Менi б твою смiливiсть. Добре, забули про ту виставку. Я ще дещо хотiв запитати в тебе особисто, бо знаю, що ти саме така людина, чесна. З мистецького погляду – як скульптор – що насправдi думаеш про той молдинг на крилах? Як гадаеш, нормально? Ну, ти ж знаеш, як я цiную твою думку.

– Перестань хвилюватися через це, – вiдповiв Барнi. – Завдяки тiй смузi кузов виглядае нижчим, нiж насправдi. Як тiльки ii вивезуть на платформу виставкового залу чи на випробувальний полiгон, усе виглядатиме нормально. Особливо коли ми похромуемо бампери. Досить тим перейматися. Чудовий кузов.

– Добре, Барнi. Я тобi вiрю. Забудьмо про це, щоб я мiг сьогоднi зосередитися на бриджi. У тебе, так?

– Звiсно.

– Добре. Ми з Гелен усе чекали, коли випаде нагода вiдбити трохи грошей. Твоiй дружинi не щаститиме вiчно.

Решту дня Барнi працював пiд керiвництвом Нета Вiнтерза – закiнчував модель для першого показу керiвництву в кiнцi тижня в залi iз золотою банею. Вони працювали над нею майже два з половиною мiсяцi, але тепер, коли настав час вивезти ii зi студii й причепурити для оцiнення, Вiнтерз лiтав над нею на межi iстерики.

– Може, зняти ще трохи? Зробити глибшi зубцi пiд заднiми фарами?

Барнi вже досить довго працював з моделями Вiнтерза, щоб знати, що з нього можна пiдсмiюватися. Вiн кiлька разiв удав, що провiв рукою по коричневiй пластилiновiй глинi пiд лiнiею заднього вiкна, вiдiйшов i насолоджувався результатом. Коли Вiнтерз нарештi погодився, що робота готова, Барнi швидко покликав одного з молодших моделювальникiв, щоб той накрив ii тканиною. Та через кiлька хвилин Вiнтерз уже знову бурчав:

– Бляха, через ту накривку вона виглядае, наче мертвий слон. Дай я знову подивлюся. Може, варто над нею ще трiшки попрацювати.

І так продовжувалося до кiнця дня. Двiчi Вiнтерз змушував iх вiдкривати «Пантеру ІІ» i вносити незначнi змiни. Барнi намагався стримуватися, коли бачив, як робота потрохи псуеться. Лiнii були чiткi, а молдинг на крилах створював iлюзiю напору – саме те, чого вiце-президент вiддiлу продажiв вимагав вiд автомобiлiв для юного серцем ринку за два чи три роки. Щось молоде, смiливе, напористе й усi iншi прикметники, якi забезпечують обiцяну «могутнiсть» за кермом. Молодий начальник запевнив iх на зiбраннi моделювальникiв, що таке поняття розробили мотивацiйнi спецiалiсти, якi знають, що людей можна змусити чогось захотiти. Ця серiйна модель за планом мае вийти через два роки, i в тому роцi «голий напiр» знову буде в модi. Зважаючи на це, Вiнтерз придумав смiливий дизайн, але тепер вiд страху пiдрiзав декорацii, послаблюючи пряму видiлену лiнiю, якоi йому вдалося досягти. Коли вiн закiнчив, модель стала менш ризикованою й ближчою до тих, на якi давали добро протягом останнiх двох рокiв.

Барнi намагався не засмучуватися через цей компромiс. Намагався переконати себе, що тут вiн не митець, а майстер, який формуе й моделюе замовлення, змiнюе лiнii, форму, текстуру на бажання дизайнерiв. Та вiн усе одно не мiг заспокоiтися, бо вбачав у такому Нетi Вiнтерзi себе через десять-п’ятнадцять рокiв. Невпевненiсть стае чимраз ближчою, i вiн усвiдомлював, що дуже вразливий перед такою хворобою.


***

Пiсля роботи Барнi iхав до будiвлi вiддiлу дослiджень, щоб забрати Макса Прагера, але бiчна вулиця, де той вийшов цього ранку, була заблокована барикадою, а перед самою будiвлею стояли кiлька автомобiлiв приватноi полiцii. Вiн вийшов з машини й пiдiйшов ближче, але, як тiльки ступив на сходи, якийсь лiтнiй охоронець – Барнi частенько бачив його на територii – пiдiйшов до нього, розмахуючи рукою.

– Нiкому туди не можна!

– Але я маю тут з деким зустрiтися.

– Зона заблокована.

– Що сталося?

– Питання безпеки. Нещасний випадок в однiй лабораторii. Менi нiкого не можна впускати й випускати.

– Ну, я маю забрати одного чоловiка, що тут працюе, – Макса Прагера, – ми iздимо разом.

– Прагера? Здаеться, вiн iще нескоро звiдти вийде. Його хтось iнший повезе або на таксi поiде.

Барнi постояв ще трохи, охоронець запалив люльку й сказав:

– Та вiн тут iще надовго затримаеться й муситиме пройти перевiрку. Не можна недооцiнювати заходи безпеки, коли маеш справу з радiацiею. Дуже-дуже обережним треба бути.

– Радiацiя? – Барнi тупо глипнув на нього, тодi на будiвлю вiддiлу дослiджень. – То нещасний випадок був пов’язаний з радiацiею?

Охоронець обережно роззирнувся навколо й прошепотiв:

– Раз ти працюеш на компанiю, думаю, тобi можна розповiсти. Один iз внутрiшнiх охоронцiв, друг мiй, чув, як диспетчер викликав вiдповiдального за радiацiйну безпеку. Здаеться – так, це мiж тобою й мною, ясно? – здаеться, у них щось там розлилося в радiолабораторii, кiлькох працiвникiв опромiнило. Казали, що цей Прагер вчинив як герой: якби не вiн, та штука вийшла б за межi будiвлi й усе мiсто було б заражене до чорта. Так, сер, тому, думаю, йому зараз не в головi те, як вiн додому доiде. Але я тобi цього не казав. І нiкому iншому не розказуй.

Барнi подякував йому й повернувся до машини, дещо очамрiлий вiд таких новин. Вiн i не уявляв, що Прагер працюе з таким небезпечним матерiалом. Той нiколи про це не розповiдав, скiльки Барнi пам’ятав. Вiн тiльки й говорив про «мiтки» i «технологiю мiчених атомiв». Тодi Барнi пригадав слово «iзотоп», що пролунало в кiлькох розмовах мiж Прагером i Коллiнзом. «Радiоактивнi iзотопи». Це вiн уже чув ранiше, але поняття не мав, що це. Треба буде попитати Прагера.

Коли вiн проiхав повз будинок Макса Прагера, такий же, як i решта в ряду чепурних будинкiв молодших керiвникiв, йому спало на думку, що всi в Елджинi якось пов’язанi з автомобiльною промисловiстю або залежать вiд когось, хто з нею пов’язаний. Вiн часто роздумував, спостерiгаючи, як пiсля роботи Прагер виходить з машини й бреде до будинку, як це дивно – жити на самотi в такому великому будинку стiльки рокiв, пiсля того як дружина померла. І тепер його хвилювало, що Прагер нiколи не погоджувався завiтати до них на вечерю чи пiти кудись випити. У машинi вiн поводився цiлком приязно, але нiколи про це не згадував, дав зрозумiти, що його краще лишати на самотi. Остання людина на землi, про яку можна було б подумати, що вiн герой.




3


Коли Барнi повернувся додому, то зайшов через бiчнi дверi, через кухню, стягуючи краватку. Йому хотiлося сходити в душ i переодягтися перед вечерею, розслабитися, доки Нет i Гелен iще не прийшли. Та на кухнi не було нi Карен, нi вечерi, i взагалi все виглядало так само, як i зранку, коли вiн пiшов. Барнi гукнув, дружина вiдгукнулася з вершини сходiв.

– Якого дiдька?! – прогорлав вiн. – Ти забула, що Нет i Гелен скоро прийдуть, а все виглядае, наче…

Вона пiдняла замотану руку, щоб вiн замовк.

– Що сталося?

– Ти ж не завдав собi труду сказати менi, що розбив посуд у зливальницi. – Голос тремтiв, коли вона говорила, i Барнi знав, що вона плекала не лише свою руку, але й гнiв увесь день, очiкуючи, щоб накинутися на нього з цим.

– Я, мабуть, подзвоню Нетовi й усе скасую, – сказав вiн.

– Я вже дзвонила Гелен удень, – вiдповiла вона. – Чи ти гадаеш, я сама не спроможна до цього додуматися?

– Вибач. Я якось не подумав, що залишив розбитий посуд у зливальницi.

– Дивно, як на тебе. У тебе, мабуть, голова чимсь забита.

– Так, – вiдрiзав Барнi.

– Що ж, принаймнi тобi не доведеться сидiти перед ними за столом для бриджу аж до наступного мiсяця. Двадцятого липня. Краще запиши собi це у свiй маленький кишеньковий щотижневик.

– Гаразд.

– Собi в календар я вже це внесла. То буде один iз моiх непiдхожих днiв. Не доведеться тобi завершувати гру надто швидко.

– Я ж сказав: добре! Досить цього!

– А що, як менi не досить?! – крикнула Карен.

Барнi стиснув кулаки.

– Заткнися, кажу тобi!

– Та ну? Вдариш мене? Нарештi пiддасися iмпульсу й удариш? Уперед. Чи тобi спочатку про наслiдки потрiбно подумати?

Вiн мусить себе контролювати. Це так проявляеться батькiв характер. Барнi бачив, як тато б’е маму – i не раз – i проклинав старого за це. Тепер знае, що iснуе тонка лiнiя, яка вiддiляе скажену iнстинктивну реакцiю й усвiдомлення того, якi будуть наслiдки. Лише слова можна забрати, а сварки – залагодити. Карен може дражнити його за самоконтроль, але якщо вiн хоч раз зiрветься й ударить ii, це буде кiнець.

– Ти знаеш, що я тебе нiколи не вдарю.

– Але хочеш.

– Я хочу багато речей, якi нiколи не зроблю. Не штовхай мене на дii, наслiдкiв яких сама не розумiеш.

Карен зухвало дивилася йому у вiчi, а тодi спустила погляд i заплакала.

– Мусиш ти через це ридати, так?

– Так, мушу.

– У тебе е несправедлива перевага.

– А хто тобi плакати не дае? Тобi б це дуже навiть допомогло.

– Я не плачу. Якщо думаеш, що мене можна до цього довести, краще забудь. Цiеi науки мiй старий мене добре навчив. Якщо ти не проти, я в душ перед вечерею. Холодний душ, щоб охолонути.

Коли вiн виходив з ванноi, задзвенiв телефон, вiдповiла Карен.

– Це Макс Прагер, – гукнула вона. – Сказати йому, що ти передзвониш?

– Нi, я з ним поговорю. – Барнi вийшов iз ванноi, обгорнутий рушником, i взяв слухавку. – Максе, привiт. Слухай, що ж там сталося?

– Вибач, не мав можливостi зв’язатися з тобою в Центрi, – заговорив Макс. – У нас трапилася невеличка аварiя, – нiчого особливого, – i я мусив затриматися довше. Я тебе завтра пiдберу.

– А я чув, що ти герой.

– Хто тобi таке сказав?

– Та ходять чутки. Ну, а це правда? І чи та штука могла розповсюдитися?

На коротку мить запала тиша.

– Слухай, Барнi, я ж кажу: нiчого такого, – озвався Прагер. – Невеликий розлив, про все подбали, це звична процедура. Реальна небезпека буде, якщо чутки розповсюдяться. Люди панiкувати починають, коли чують слово «радiацiя». Повiр менi на слово: усе чисто. Нiхто не постраждав, нiчого з будiвлi не розповсюдилося. Такi невеличкi випадки трапляються завжди, коли маеш справу з iзотопами. Ясно? Я тобi все завтра розповiм.

Карен запитально дивилася на нього, коли Барнi повiсив слухавку.

– Герой?

– Невелика аварiя в будiвлi вiддiлу дослiджень, – вiдповiв Барнi. Вирiшив не згадувати про радiацiю, боячись, що ii уява все роздуе й перекрутить. – Макс каже: нiчого страшного. А тепер до важливих питань. Як щодо вечерi? Я вмираю з голоду. Пiдемо кудись?

– Я замовила трохи китайськоi iжi, – сказала Карен. – Чоу-мейн[5 - Китайська страва – пiдсмажена локшина з овочами, м’ясом чи морепродуктами.], яечнi рулети й реберця-барбекю. Мартiнi в холодильнику, вже змiшане, а склянки в морозилцi.

Карен подивилася на нього вже м’якше. Пiд час медового мiсяця вони замикалися в мотельних кiмнатах з китайською iжею та мартiнi й проводили там п’янi пiкнiки. Барнi знав, як сентиментально вона до цього ставиться, i розумiв, що це пропозицiя примирення. Пiшов по напоi й налив iм обом по склянцi.

– Вибач, маленька, – сказав вiн, дзенькаючи склянками на знак тосту. – За нас.

– І ти менi вибач. За нас.

Барнi сiв бiля неi на лiжку й поцiлував.

– Що це ти робиш? – Вона його вiдштовхнула. – Ану накинь той рушник назад.

– Ну що вже?

– Тебе не я цiкавлю. Ти просто затятий азартний гравець.

– Ти про що?

– Це все той годинник. Тебе цiкавить лише рулетка на дiтей. Не я.

– Та ну тебе, це ж маячня. Я люблю тебе. Годинник з цим нiяк не пов’язаний.

– А менi звiдки знати?

Вiн трохи подумав, тодi потягнувся та обернув годинник циферблатом до стiни.

– Ти про який годинник? – сказав, роззираючись навколо. – Не бачу нiякого годинника.

Карен писнула вiд задоволення.

– Оце вже краще. Нема нiяких годинникiв i календарiв. Нiчого цього нема, коли ми разом.

Барнi потягнувся до неi, але вона знову його вiдштовхнула.

– Ну а тепер що?

– Їжа. Ти ж голодний.

– Уже нi.

– Тобi потрiбно буде берегти сили.

Вiн прикинувся шокованим.

– Господи, що це в тебе на думцi?

Вона кинула в нього подушку, яку вiн обiйняв.

– О, кохана Мiртл, моя дружина звела нас разом – кинула тебе в моi обiйми.

Карен запищала, вiдiбрала в нього подушку й кинула ii в iнший бiк кiмнати.

– А ще ж моя найкраща подруга, – вигукнула вона. – Це завжди саме найкраща подруга – та, якiй довiряеш.

Барнi обiйняв ii, Карен затихла.

– Ой, Барнi, я спробую змiнитися для тебе, – прошепотiла. – Справдi спробую. Буду така, якою ти накажеш бути. Я люблю тебе.

Барнi шалено поцiлував ii й узявся пестити, але Карен знала, що це все силувано. У головi в нього було щось iнше. Вона це вiдчувала. Хоч би що то було, вiд цього ii охопило холодне вiдчуття, що ще один клин розвiв iх далi одне вiд одного.




4


Наступного ранку Карен покликала його до телевiзора, бо там показували репортаж про випадок у Центрi. Барнi пiдiйшов саме вчасно й побачив Макса Прагера, який потискав руку президентовi «Нешнал моторз».



«…i завдяки бистрому розуму й негайним дiям мiстера Прагера ймовiрний нещасний випадок колосальних масштабiв вдалося швидко взяти пiд контроль. Я хочу запевнити жителiв мiста Елджина й наших сусiдiв з Детройта, що радiоактивнi матерiали не вийшли за межi лабораторii. Мiстер Прагер поставив безпеку iнших вище за свою. Опромiнившись значною дозою радiацii, вiн запобiг поширенню радiоактивних матерiалiв i вiдвiв катастрофу. Повторюемо: жодна часточка радiоактивного пилу не вийшла за межi лабораторii. Мiсце аварii швидко й ретельно очистили спецiалiсти з Центру. Жодноi загрози не…»


– Сподiваюся, вони щось зроблять для цього мужика, – озвався Барнi. – Його сильно зачепило, коли тих докторiв пiдвищили, а його – нi.

– То от чого стосувалося те геройство, про яке ти говорив телефоном. Ти нiчого не сказав менi про радiацiю. Завжди щось вiд мене приховуеш.

– Нiчого я вiд тебе не приховую. То було неважливо. Не хотiв тебе лякати.

– Це означае, що бiля нього небезпечно перебувати? Вiн радiоактивний?

– Думаеш, якби вiн був радiоактивний, президент «Нешнал моторз» тиснув би йому руку?

– Барнi, ти точно мусиш з ним iхати?

– Звiсно, мушу. Бачиш? От про це я й кажу. Ти поняття не маеш, що навколо тебе вiдбуваеться. Уже з усiм упоралися. Цi речi можна перевiрити й вимiряти; вони мають усi необхiднi iнструменти й знають вимоги безпеки. Вiн би не забирав мене на роботу, як завжди, якби була якась загроза.

– Не знаю. Вони не все тобi говорять. Я й поняття не мала, що десь тут таке е. Думала, що радiацiя лише на атомних електростанцiях, де все запечатано й захищено.

– Ну, я впевнений, що тепер усе безпечно. Умiлi технологи на кшталт Макса Прагера знають, що робити i яких запобiжних заходiв потрiбно вживати.

– Так, але навiть з усiма тими заходами аварiя все одно сталася. – Тодi раптом Карен спалахнула: – Ви, мужики, тiльки й умiете, що вживати запобiжних заходiв, правда?

– А це взагалi до чого?

Вона вiдвернулася.

– Не хочу про це говорити.

– Боже, я можу хоч раз вийти з цього дому зранку без сцен? Слухай, я не розумiю, що на тебе найшло, i не маю часу на те, щоб розбиратися. За кiлька хвилин вiн уже пiд’iде. Якщо я зробив щось не так, вибач.

Карен знехотя дозволила йому поцiлувати ii в щоку, i Барнi кивнув.

– Дуже тобi дякую за таку поблажку, хоча цього менi навряд чи вистачить на весь цей довгий день.


***

Прагер пiд’iхав до тротуару саме в мить, коли Барнi вийшов, i, судячи з його обличчя, Барнi запiдозрив, що в телевiзорi той себе вже бачив.

– І як це – бути героем?

– Ой, та сам знаеш, як тi телевiзiйники все перекрутять. – Проте було очевидно, що вiн не проти про це поговорити.

– Ти казав, що розповiси, що сталося.

– Справдi хочеш почути? – Барнi кивнув, i Прагера це, здаеться, вдовольнило. Вiн завжди любив балакати за кермом. – Ну, бляха, ледве обiйшлося. Нiколи ще такого в мене не було.

– Вибач, поки ти ще не почав. Хотiв дещо уточнити. Вiдколи це «Нешнал моторз» використовуе радiоактивнi матерiали?

– Це iзотопи. Їх використовують як мiтки. М’яке гамма-промiння застосовують для рiзних цiлей – вiд вiдстеження потоку фарби та ii густини на поверхнi до перевiрки лиття на дефекти – це називають радiографiею.

– Нiколи про це ранiше не чув. Ну, давай далi.

– Так от, я показував одному з нових технiкiв радiолабораторiю. Це така подвiйна кiмната – радiокамера й двi обкладенi свинцем стiни, мiж якими ми працюемо за приладами. Ми нiби в бутербродi, вiд радiокамери нас вiддiляе одна стiна, а вiд виходу – друга, i вийти можна лише вгору по драбинi.

– А як ви залазите в радiокамеру?

– Та ну, ми туди не лiземо. Ми працюемо з iзотопами за допомогою окремих манiпуляторiв, як ми iх називаемо, – двох здоровенних стоматологiчних дрилiв iз затискачами на кiнцях. І от, заводжу я цього хлопця, i ми дивимося, як один iз наших розумах-докторiв дiстае капсулу зi свинцевого контейнера. Капсула завдовжки лише два дюйми, мiж iншим, а всерединi лежать три гранули iридiю-192. Три радiоактивнi горошини в алюмiнiевому стручку, гарно й тiсно спакованi в порошку алюмiнiю.

Той мужик мусив просто розрiзати капсулу по чiтко позначенiй лiнii, дiстати гранули й запхати iх у спецiальний вiддiл у стiнi з iншого боку – наш маленький «радiобанк», так ми його називаемо. Усе просто, правда? Отже, стоiмо ми поруч, дивимося, як вiн працюе манiпуляторами в радiокамерi. Нiчого такого. Хлоп мае двi руки, може ними туди дотягнутися; у головi вiн собi зважае, що вiдстань бiльша й що його нiчого не обмежуе. Я пояснюю новенькому, як треба рiзати. Так, нiби робиш кесарiв розтин (а цього разу в нас трiйня).

Ми дивимося, як вiн опускае високоточне дискове лезо, i, як я вже пояснював вiдповiдальному за радiацiйну безпеку, я на власнi очi бачив, що нiж був точно на лiнii. Без сумнiву. Я б того малого не звинувачував. Мабуть, одна з гранул була бракована, i це виннi в «Трейсер контрол» – то вони нам постачають iзотопи. Лезо врiзаеться в капсулу, звiдти висипаються алюмiнiевий пил i три гранули, а тодi зненацька новачок кричить: «Дивiться на вимiрювач Джордана!» І я кажу тобi: голка там до п’ятисот пiдскочила. Мужик за панеллю керування завмирае. «Що менi робити?!» – кричить. Я кажу йому, що тепер не час для повчань, беру керування на себе, швидко переводжу манiпулятори, щоб запхати гранули в сховище в стiнi. Одну я поклав, двi лишилося, а тодi чую, як новенький знову кричить, повертаюся й бачу червоне аварiйне свiтло, що горить на дозиметрi повiтря. А це значить, що пил проникае крiзь першу стiну прямо в наш рiв.

– Господи Ісусе! – вигукнув Барнi. – І що ти зробив?

– Кричу iм, щоб зайшли за стiну безпеки й врубили душi, а сам думаю, що маю ще кiлька секунд, щоб заховати тi гранули. Не мiг же я тi хернi отак просто лишити. Але скажу тобi таке, Барнi: дуже дивне вiдчуття, коли та радiоактивна штука проходить через стiну, а ти не можеш ii нi побачити, нi вiдчути. Я сховав решту гранул, тодi вилетiв по драбинi й вилiз з iншого боку, перескакував по п’ять-шiсть щаблiв. Здер респiратор з обличчя, скинув робу, зайшов у душ за хлопцями в самiй лише бiлизнi й так узявся терти шкiру, як нiколи в життi, аж рубцi полишалися. Я тiльки й думав, що весь у радiоактивному пилу. Мужик! Нiколи в життi не забуду тоi картини, коли голка скочила догори. Там, у лабораторii, все фонило! Але ти собi уяви: того мудака, вiдповiдального з питань безпеки, турбувало лише те, щоб ми провели чистку й не повiдомляли «Трейсер контрол». Знав би ти, як то мене схарило. Не, я його не звинувачую в тому, що вiн хотiв уникнути панiки. Блiн, ми ж усе взяли пiд контроль, нiхто не дiстав якоiсь великоi дози. Але хотiлося, щоб вiн насамперед за нас турбувався.

– А звiдки ти знаеш, яку дозу дiстав, якщо це неможливо побачити?

– Плiвковi дозиметри. А ще маю кишеньковий. Лiкар тримав нас в iзоляторi п’ять хвилин, перевiряв. Роба й респiратори зупинили опромiнення, i нiхто нiчим не надихався. Іншим залишилося тiльки очистити все, що ми винесли з лабораторii. Ну а що, це ж звична процедура. Компанii таке щодня роблять.

– То iм не довелося дзвонити в той «Трейсер…»?

– «Трейсер контрол»? Через такий невеликий витiк – нi. От коли аварiя виходить з-пiд контролю, як, наприклад, коли щось iз реактором або коли це виходить за межi лабораторii й виникае загроза зараження всього мiста. А в такому випадку – нi. На щастя, нам вдалося все втримати в лабораторii. Бляха, за годину пiсля аварii вiдповiдальний за радiацiйну безпеку перевiрив кожен дюйм того мiсця: камеру безпеки, кiмнати знезаражування, якi ми проминали дорогою в душ; навiть мiй невеликий кабiнет бiля лабораторii. І це ж вони ще раз ретельно все перевiрятимуть – усю територiю, просто щоб бути точно впевненими. Але скажу тобi таке, Барнi. До трагедii було дуже близько.

Барнi вийшов перед будiвлею вiддiлу моделювання ще пiд враженням вiд думки про те, що, як Карен i зазначала, навiть з усiма iхнiми знаннями й запобiжними заходами, усiм плануванням та обережнiстю щось усе одно може непередбачувано витекти не в тому мiсцi не в той час i вплинути на iхнi життя.

А найгiрше, блiн, те, що воно завжди там було, завжди так близько, а вiн i гадки не мав.




Липень





1


Через два днi пiсля барбекю четвертого липня Барнi зрозумiв, що з’iв щось не те: його нудило. Уже другий ранок вiн прокидався з головним болем, а на руцi з’явився висип, який поширювався. Йому спало на думку звернутися до лiкаря, але вiн вирiшив подивитися, чи не стане краще протягом дня. Тихо вдягнувся, щоб не розбудити Карен, i спустився вниз поснiдати. Кухня була чиста, бiльшiсть тарiлок вимитi. Вона стараеться змiнитися.

Щоразу, як вiн думав сказати iй, що хоче пожити окремо, щось втручалося. Спочатку похорон його дiда, – довелося знову побачитися з батьками, – тодi ii репетицii, тепер це. І за останнi кiлька тижнiв здавалося, наче вона вiдчувае його намiри й намагаеться змiнитися. Усе стало легше, вiдколи Барнi перестав працювати над Венерою. З часу похорону вiн навiть не спускався в пiдвал.

Барнi нанiс на шкiру мазь i вкрив марлею розчервонiлу руку, обережно натягнув сорочку, одягнувся й бiльше про це не думав, а тодi вийшов з дому, де його мав би пiдiбрати Прагер. Поки вони iхали, Барнi вiдчував, що старий якось незвично замислений.

– Щось не так?

Прагер похитав головою, i тодi Барнi побачив його руки на кермi.

– Обпiкся чимсь?

– Почало напухати пару днiв тому, – вiдповiв Прагер.

– Схоже на серйозний опiк. – Барнi дивився на руки Прагера з довгими кiстлявими пальцями, якi, здавалося, мали б бути короткi й мiцнi. Досить делiкатнi долонi на противагу Прагеровiй присадкуватiй фiгурi. Над кiсточками виднiлися струпи.

– Мабуть, алергiя якась, – буркнув Прагер. – До лiкаря треба сходити.

– Цiкаво, – згадав Барнi. – У мене от висип на руцi. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевiритися.

Прагер спохмурнiв.

– Ти це коли побачив?

– Пару днiв тому. Гадав, що десь обпiкся й не помiтив. А тодi подумав, що то я, мабуть, щось не те з’iв на пiкнiку.

Прагер кивнув, але його обличчя обвисло, вiн згорбився над кермом, нiби збирався з останнiми силами, щоб керувати машиною.

– З тобою все добре?

– Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не пiду на роботу. Пiдвезу тебе до Центру, а сам до лiкаря сходжу. Повiдомлю тебе, як тiльки дiзнаюся, що це. Може, то ми щось обое з’iли в iдальнi компанii, тодi нафiг iх засудимо. – Вiн слабенько всмiхнувся, а за кiлька хвилин Барнi вже проводжав авто поглядом.

Протягом дня Барнi нудило, але вiн це iгнорував. Лише ввечерi помiтив, що з висипом усе стае ще гiрше, тодi й згадав, що Прагер пiшов до лiкаря й може знати, у чому там рiч. О сьомiй тридцять вiн задзвонив Прагеровi додому, але якийсь чоловiк, що назвався Елом Бендiксом, сказав, що Прагера забрали в Меморiальну лiкарню Елджина менш нiж годину тому.

– Що з ним?

– Вибачте, я не маю права дiлитися будь-якою iнформацiею з газетами чи ще кимсь.

– Я не з газети. Що дiеться? Вiн мав менi подзвонити пiсля того, як вiдвiдав лiкаря. У мене те саме…

Але чоловiк повiсив слухавку зi словами:

– Слухайте, ми тут зайнятi. Подзвонiть у лiкарню.

– Та якого хера! – викрикнув Барнi, коли на кiнець розмови в кiмнату ввiйшла Карен. – У нього такi ж опiки, як у мене.

– Якi опiки?

– На руках, червонi плями на тильнiй сторонi долонь, i пальцi розпухлi. У мене теж висип на руцi – свербить, зараза. Спочатку думав, що обпiкся, але не пам’ятаю такого. – Барнi побачив, як дивно дружина витрiщаеться на його руку, на якiй закотив рукав, щоб показати. Стало ще гiрше: рука вкрилася струпами, як i в Прагера.

– Я не знала, що в тебе теж, – налякано прошепотiла Карен. – Глянь. – Вона розстебнула блузку й опустила лiву бретельку лiфчика, демонструючи червонi плями на грудях. – І тут… – Пiдняла спiдницю, показуючи такi ж плями на правому стегнi.

– Це коли в тебе з’явилося?

Вона дивилася на висип на грудях так, нiби там у неi звивалася змiя.

– Не пам’ятаю. Кiлька днiв тому. Воно трохи почервонiло, i я подумала, що то реакцiя на тi гормони, якi почала пити минулого тижня. Але вчора помiтила те саме на стегнi, подзвонила лiкаревi Лiрою, вiн сказав, що то може бути побiчний ефект i щоб я перестала iх уживати. Але, Барнi, у мене теж тут стае все гiрше.

Вони дивилися одне на одного, а тодi Карен прошепотiла те, про що вiн уже подумав:

– Подзвони в лiкарню, запитай, що з ним.

Медсестра сказала лише, що з Максом Прагером усе гаразд, але з ним не можна нi поговорити, нi до нього навiдатися. Барнi наполягав, щоб йому дали поговорити з лiкарями. Коли лiкар нарештi взяв телефон, Барнi сказав йому:

– Слухайте, я не просто так тут розпинаюся. У мене з дружиною, здаеться, такий самий висип, як у Прагера на руках.

– Мiстер Прагер заходив до вас додому протягом останнiх кiлькох тижнiв?

– Нi, вiн нiколи не був у мене вдома, але…

– Хтось iз вас працюе у вiддiлi дослiджень?

– Нi, я в моделюваннi.

– Тодi я б цим не переймався.

– Але чому ви не можете сказати менi, що з ним не так? До чого ця загадковiсть? Якщо це раптом щось заразне, я мушу знати. Ми з ним на роботу разом iздимо. По черзi пiдвозимо один одного.

Запала тиша, i Барнi був певен, що лiкар прикрив мiкрофон слухавки, щоб з кимсь поговорити.

– Слухайте, нiчого заразного, – зрештою озвався лiкар. – Це не хвороба. Назвiть свое прiзвище й адресу, люди приiдуть i вас обстежать. Не впускайте бiльше нiкого, доки нашi люди туди не прибудуть.

Барнi продиктував потрiбну iнформацiю, але не встиг поставити жодного iншого запитання, як лiкар повiсив слухавку.

Через десять хвилин хтось iз санiтарного вiддiлу компанii подзвонив i сказав, що з ними зв’язалися з лiкарнi й що якийсь мiстер Герсон зi своiми людьми вже iде для проведення звичноi перевiрки.

Але прибули вони аж за годину. Карен була на кухнi, коли Барнi почув, як на пiд’iзну дорiжку заiжджае машина, i крiзь вiдчинене вiкно побачив, як друге авто паркуеться бiля тротуару перед будинком. Було надто темно, щоб розiбрати хоч щось, окрiм двох пар переднiх фар, але коли вони згасли, пiд свiтлом лiхтарiв на ганку вiн побачив бiлий вантажний автофургон, а зi свого кута зору змiг прочитати червоний на бiлому напис: «Трейсер контрол».

Двое чоловiкiв у бiлих комбiнезонах iз каптурами та масками вийшли з фургона й повiльно пiшли дорiжкою. Один тримав лiхтарика, другий нiс невелику валiзу. Барнi пiдiйшов до дверей, щоб привiтатися, але за вiкном почув застережний трiск i якось здогадався, що то лiчильник Гайгера. Але що тут робить цей «Трейсер контрол» i чому цi двое в бiлих комбiнезонах користуються лiчильником Гайгера в нього на газонi? Барнi гукнув iм:

– Що дiеться?

– Зачекайте, мiстере Старк. Краще стiйте на мiсцi. За хвилину все пояснимо.

Коли вони нарештi дiсталися до дверей, вiн подумав, що зараз подзвонять у дзвiнок, але той, що з коробкою, тримав у руках коротку паличку й водив нею над сходами, перилами ганку, дверними ручками й багетами вздовж дверей. Клацання сповiльнилося, тодi знову заторохтiло й знову стихло. Барнi пiзнiше зрозумiв, що це було дивно; вiн знав, що то лiчильник Гайгера, та разом з тим вiдчував, що все це якось неправильно. Не впевнений, як чи чому, але знав, що в цьому впорядкованому науковому свiтi радiоактивнiсть мае бути обмежена лабораторiею, рентгенiвським кабiнетом, радiоактивними випадами на мiсцях ядерних випробувань ворогiв (чи кiлькох друзiв), але жоден здоровий глузд i логiка не пояснювали, що тi двое в бiлому й з масками роблять у нього перед дверима з трiскучим лiчильником Гайгера. Вiн навiть не намагатиметься думати, що це означае. А як iнакше, якщо вiн нiчого не знае про радiоактивнiсть i обладнання, що ii створюе й вимiрюе? Раптом йому захотiлося знати про це бiльше.

Теленькнув дзвiнок. Карен зайшла в кiмнату, коли вiн вiдчинив дверi. Вона не бачила, як тi чоловiки пiдiйшли, як Барнi, через вiкно, тож коли помiтила двох у каптурах i з масками, то закричала.

– Треба було попередити тебе, – сказав Барнi, намагаючись ii заспокоiти. – То про цих чоловiкiв говорили в санiтарному вiддiлi.

– Господи! – вигукнула вона. – Я б i не подумала.

– А що, ти думала, що вони з Марсу?

– Не знаю, що думала. – Вона засмiялася. – Та я не збиралася iх впускати.

Барнi вiдчинив дверi-ширму.

– Ну, заходьте, – звернувся вiн до чоловiкiв. – Мiстер Герсон?

Тип iз лiчильником Гайгера показав трубкою на машину бiля тротуару.

– Мене звати Ел Бендiкс. Це Гас Макнайт. Але ви з мiсiс Старк поки стiйте на мiсцi, ми вас перевiримо. Тодi повiльно зайдемо в будинок.

Барнi намагався придумати, що запитати, але не мiг, бо раптом та маленька чорна коробочка, що шепотiла про радiацiю незрозумiлою йому мовою, стала найважливiшим iнструментом на свiтi.

Карен, що стояла у вiтальнi, охнула.

– Що таке, Барнi? – Вiн знав, що вона вдосталь чула про радiацiю, зараження й протирадiацiйнi укриття, щоб здогадатися, що таке лiчильник Гайгера. Тодi вона спробувала пояснити iм: – Тут нi. У будинку не мало б бути нiякоi радiоактивностi. Його побудували лише два роки тому, а ми прожили всього рiк.

Чоловiк iз лiхтариком заговорив так, нiби виправдовувався:

– У вас фонять ворота гаража, передня дорiжка, сходи, перила й дверна ручка. Ми спочатку перевiримо вас обох, а тодi весь будинок.

– Нас? – Вони вимовили це слово в унiсон, Карен зиркнула на Барнi й подалася назад, нiби очiкувала, що вiн ii пiдтримае й заперечить тi слова.

– Але як? – здавленим голосом запитав Барнi. – То через аварiю в лабораторii? Але ж усi сказали…

Тип iз лiчильником Гайгера – Бендiкс – показав трубкою на машину бiля тротуару.

– Дайте ми вас перевiримо, i мiстер Герсон усе пояснить. У вас машина страшно фонить. Уся в радiоактивному пилу. Тому ви обое, найпевнiше, також зараженi. Не хочу вас тривожити, але цiнна кожна хвилина. Тому краще дайте нам зробити все швидко.

Радiоактивний пил. Слова, що полетiли йому в обличчя, нiби здушили його, забили горло й нiздрi. Карен позадкувала. Це абсурд, завила вона. Не може бути нiякоi радiоактивностi нi на нiй, нi в будинку. Коли Барнi пiсля iхнiх наполягань нарештi ступив уперед, щоб його перевiрили, вона люто блимнула на нього очима, визнаючи, що вiн ii зрадив.

Бендiкс повiльно водив трубкою над ними, трiск посилився, коли вона пiдiбралася до пiджака. Барнi скинув його. А тодi сорочку й майку, якi раптом нiби запекли йому шкiру. Коли Макнайт побачив, що штани також доведеться зняти й що шкiра в Барнi на передплiччях i плечах також мае ознаки радiацiйного зараження, вiн спробував пiдбадьорити його:

– Не хвилюйтеся, мiстере Старк. Ми знаемо, як iз цим упоратися. – Бендiкс пiшов до фургона, дiстав звiдти компресор i два пластиковi пакети. Коли повернувся, то спинився на мить i, побачивши, що сусiди спостерiгають зi своiх вiкон, сказав: – Краще зайти в гараж, бо нам потрiбно полити вас зi шланга. У вас там е свiтло?

Барнi отупiло кивнув, i вони обое пiшли. Карен автоматично ввiмкнула свiтло, поки Макнайт розкручував тонкий пластиковий шланг i запускав помпу, терпляче пояснюючи (дуже м’яко, як здавалося Барнi):

– Ця хiмiчна речовина змие часточки з вашоi шкiри, якщо вони ще не проникли надто глибоко. Нi, не торкайтеся! Ви можете втерти iх глибше. Просто повернiться, щоб я полив нею вам спину. Отак. А тепер обережно зiтрiть розчин. Добре. А тепер iще раз.

Барнi обмивав руки пiд теплим потоком, пiдставляв руки й ноги, i щоразу, як Бендiкс водив бiля нього трубкою й вона трiскотiла швидше, шкiра на шиi в Барнi напружувалася й поколювала, наче по нiй щось повзало. Зрештою, коли, здавалося, минуло вже багато часу, Бендiксова трубка втiшилась i показала, що вiн бiльше не заражений.

– Як ця фiгня взагалi сюди потрапила? – запитав Барнi.

Бендiкс знизав плечима, надто зайнятий, щоб вiдповiсти, але Макнайт пояснив, що Прагер винiс радiоактивний пил зi свого маленького кабiнету в дослiдницькiй лабораторii на взуттi та одязi пiсля аварii.

– Але як? Господи, вiн же казав менi, що все вiдчистили. На радiо й телебаченнi сказали, що загрози бiльше немае.

– Слухайте, – нетерпляче повiв Бендiкс, – ми з мiстером Герсоном усе пояснимо, коли…

– Був витiк, – пояснив Макнайт, – через вентиляцiйний канал. Коли вони десь три тижнi тому запустили вентиляцiю, пил полетiв Максовi в кабiнет. Вiн рознiс його в кiлька мiсць, зокрема у свою й вашу машини.

Слова зависли в теплому повiтрi, перед тим як розрослися своiм значенням. Карен здригнулася, i Барнi, вiдчуваючи прохолоду в грудях, зрозумiв чому. Макнайт обережно здер смужку з одного пластикового пакета й витягнув звiдти лiкарняне кiмоно, щоб Барнi одягнувся.

– А тепер, мiсiс Старк, будь ласка… – звернувся до неi Макнайт досi теплим i вибачливим голосом.

Карен була налякана, проте Барнi не знав, як полегшити для неi цю ситуацiю. Бендiкс трубкою лiчильника Гайгера показав iй, щоб вона пiдiйшла.

– Сукню, – сказав вiн, указуючи на шкалу.

– Але я щойно купила ii, – видихнула Карен. – Така гарна! Як воно могло?..

– Через вашi або його руки чи вiд iншого одягу в шафi.

– Але я ще ж навiть не вiшала ii в шафу. Щойно витягла з коробки.

Бендiкс знизав плечима, але знову пiдiйшов Макнайт.

– Вибачте, мiсiс Старк. Мусимо це зробити. Знаю, як ви почуваетеся, але це для вашоi ж безпеки. Будь ласка.

Карен пiддалася його голосу, скинула сукню, а за нею й нiчну сорочку. Барнi збирався протестувати, але Макнайт, побачивши, як фонить ii лiфчик, знову вибачився.

– У нас немае жiнки для цiеi роботи. То був термiновий дзвiнок.

– У нас усi такi дзвiнки термiновi, – буркнув Бендiкс.

– Не звертайте на нього уваги. У нас уже майже тридцять шiсть годин роботи без перерви. З iншоi роботи в Клiвлендi до будинку мiстера Прагера сьогоднi, а тодi сюди. Зробiмо так, мiстере Старк. Ви тримайте лiчильник Гайгера – доведеться зняти решту одягу також – i просто водiть своiй дружинi по тiлу.

– Нема потреби. – Карен озвалася таким крихким голосом, що всi до неi обернулися. Вона взялася за застiбку лiфчика, скинула його, зухвало стояла й тремтiла пiд жовтим свiтлом. Лiчильник показав слiди на грудях i стегнах. Попри ii зухвалу невимушенiсть, обое чоловiкiв вiдвернулися, коли вона себе омивала. Барнi пiдiйшов, хотiв допомогти, але Карен вiдсторонилася.

– Облиш мене. Не пiдходь.

Коли Карен закiнчила, ii знову перевiрили. Інструмент цокотiв звичайним сумним пульсом фоновоi радiацii. Усе забруднення зiйшло, нiчого не в’iлося глибоко в шкiру. Тодi Бендiкс показав трубкою на ii голову.

– Краще перевiрте волосся.

Карен подалася назад.

– Не може там нiчого бути. Я його вичiсую щоранку й ввечерi.

– Часточки такi мiкроскопiчнi, що не факт, що ви iх вичесали, – заперечив Макнайт. – Не можна ризикувати, мiсiс Старк. Ви ж розумiете: ми б не наполягали, якби не були цiлком упевненi.

Радiоактивнi слiди були у двох мiсцях. Одне – внизу посерединi, друге – спереду ii скальпу. Зачувши трiск, вона захотiла торкнутися волосся, але Макнайт зупинив ii.

– Краще не треба. Можете розповсюдити.

– Доведеться вiдрiзати, мiсiс Старк. – Бендiкс дiстав ножицi з кишенi комбiнезона.

– Я вимию. Якщо не можна вичесати, то я все вимию, так не можна?

Макнайт похитав головою.

– Ви не зможете вимити все. І ще в нас немае часу. Краще вiдрiзати.

– Ну, вам можна розказати й найгiрше, – сказав Бендiкс. – Решта все одно скоро повипадае.

Макнайт повернувся до нього, маска до маски.

– Це зараз було зайве.

– Вона все одно дiзнаеться рано чи пiзно. Краще приготуватися до того, що це далеко не мед.

Карен здригнулася, нiби вiд ляпаса, вiд напруження ii трусило. Барнi хотiв заспокоiти ii, але зараз не дозволяв собi пiдходити надто близько. Вона могла б втратити все, але волосся…

– Менi дуже шкода, – заговорив Макнайт, забравши ножицi в Бендiкса, – але це вже кiнець.

Вiн схилив ii голову вперед i, перевiряючи лiчильником, обережно стриг.

– Я намагаюся не зрiзати бiльше, нiж треба.

Але це було складним завданням, i коли лiчильник почав показувати норму, майже чверть ii волосся лежала на паперi, який вiн спецiально пiдстелив. Кiлька волосин упало iй на плечi та груди, i Макнайт мусив перевiрити, чи вони не радiоактивнi. Тодi вiдступив, витягнув друге кiмоно з плiофiльмовоi обгортки, обережно здер зовнiшню плiвку й подав iй одяг.

Карен натягнула кiмоно й щiльно запнулася. Лише тодi поглянула на Барнi.

– Добре, – сказав Бендiкс, – тепер ходiмо в машину – ступайте обережно по травi, де ми позначили бiлим порошком.

Карен подивилася на Барнi, не рухаючись, i вiн бачив, що вона починае важко дихати, нiби хоче блювати, але насправдi просто не могла стримати схлипування. Барнi обiйняв ii однiею рукою, дружина притулилася до нього, поки вiн вiв ii до машини, а сама вiдкрито плакала й занурювала пальцi у рванi кiнцi волосся.

– Що ти з нами зробив, Барнi? Що ти зробив?

Карен ридала в нього на плечi, поки вони залiзали в бордовий седан, припаркований бiля тротуару. Мiстер Герсон представився, але вона навiть не намагалася пiдняти голову. Барнi кивнув на знак привiтання й прослизнув на задне сидiння машини бiля неi.

Барнi почув лише половину пояснень мiстера Герсона про те, що вони зараз поiдуть у лiкарню для обстеження, i, поки повернуться, будинок буде повнiстю знезаражений. Вiн вiдчув, як Карен напружилася бiля нього й сiла рiвно.

– Будинок?

Мiстер Герсон, що сидiв спереду бiля водiя, повернувся до неi й кивнув. Вiн виглядав чепурно, трохи сивий, з акуратною армiйською зачiскою. Непривiтнiсть, яку Барнi вiдчув пiд час телефонноi розмови, лише посилилася в машинi, бо в тьмяному свiтлi виднiвся лише його профiль.

– Боюся, що так, мiсiс Старк. Приiдуть зезисти – загiн знезараження – i чотири-п’ять днiв перевiрятимуть та очищуватимуть усе.

– Усi моi речi?!

– Звiсно, вам вiдшкодують усi збитки. Мiстер Енгстром попросив мене запевнити вас, що «Нешнал моторз» також покрие всi витрати, поки ви будете в лiкарнi, i пiд час усiх процедур знезараження.

Барнi усвiдомлював, що так мусить бути. Усе, чим вони користувалися, чого торкалися навiть ледь-ледь, стало забрудненим. Разом iз пилюкою, яку Карен не прибрала, буде радiоактивний пил, вiн кружлятиме у вихорi й приземлиться на диванi, кавовому столику, абажурi чи на килимах.

– Що сталося? – запитав Барнi. – Макс Прагер сказав, що радiоактивнiсть iзольована в лабораторii. Сказав, що все почистили. Як воно проникло в його кабiнет?

– Вони провели очистку пiсля iнциденту, – пояснив Герсон. – Не дзвонили нам, зробили все самi, – i це цiлком нормально, запевняю вас, – але нiхто не подумав перевiрити вентиляцiйну систему, яка мала вихiд мiж безпечною зоною радiацiйноi лабораторii й маленьким кабiнетом мiстера Прагера поруч. Через тиждень пiсля iнциденту надворi потеплiшало, вони запустили кондицiювання повiтря, вентилятор послужив трубопроводом для часточок пилу, якi поширив вiд вентиляцiйного каналу в безпечнiй зонi до кабiнету мiстера Прагера. Вiн винiс iх звiдти – через тиждень, коли нiхто вже нiчого не перевiряв, – собi в машину й дiм, i у вашу машину також. Щоразу, як вiн сiдав у вашу машину, то приносив новi часточки iз собою, а щоразу, як ви сiдали в його, то забирали трохи. Звiсно, вiн подзвонив нам одразу, як дiзнався про це, – пояснив Герсон. – Боюся, що йому досить зле. Вам обом пощастило. Своiм вторинним зараженням ви дiстали набагато меншу дозу, нiж вiн. І, звiсно, доза опромiнення в нього почала накопичуватися швидше.

– Барнi, ми вже нiколи не будемо такими, як ранiше.

І Барнi усвiдомив, що Карен бачила газетнi шпальти й статтi, але дотепер ядернi випробування, радiоактивнi випади, стронцiй-90, йод у дитячому молоцi, телевiзори з дефектами кольору, загубленi радiевi голки, навiть приголомшливi iсторii про вродженi мутацii жертв опромiнення – усе це було десь далеко. Експерти були завжди на мiсцi й запевняли iх, що все в безпечних межах.

Проте вони нiколи не згадували про ймовiрнiсть помилок, аж доки не ставало надто пiзно.

Вiн мало знав про вплив радiацii на людей.

Історii про нещаснi випадки з радiацiею рiдко потрапляли на першi шпальти, i тепер Барнi розумiв чому. Деталi триматимуть у таемницi, аж доки все не очистять i «Нешнал моторз» iз Комiсiею з питань ядерноi енергii не вирiшать, що можна повiдомити громадськiсть. Тодi з’явиться пiвколонки в «Детройт таймз», де скажуть, що щось трапилося на промислових околицях Детройта, але все очистили, та й було це п’ять-шiсть мiсяцiв тому. Хвилюватимуться про це лише мешканцi Елджина. Для решти свiту це будуть (як i завжди) уже несвiжi новини.

Барнi слабко пам’ятав симптоми променевоi хвороби, вiдколи читав про Хiросiму, але, скiльки мiг згадати, спочатку виникають опiки, випадае волосся, тодi загострюються симптоми, якi вже почались, але якi вiн перед тим нерозумно недооцiнив (нудота, слабкiсть i втома, опiки), а потiм, за кiлька мiсяцiв, можливо, катаракта, а з роками лейкемiя чи рак. На якийсь час, можливо, безплiддя або мутацii та викиднi. Доза, мабуть, недостатньо велика, щоб убити iх, але назавжди залишаться ця слабкiсть, порожнеча. І тут йому спало на думку: якщо його чекае таке майбутне, для чого тодi взагалi жити?

– Звiсно, вам доведеться нас орiентувати, – заговорив Герсон. – Сподiваюся лише, що ви не дуже багато часу провели в натовпах. – Вiн знов обернувся профiлем, нiби в нього нормально чуло лише праве вухо й вiн хотiв, щоб вiдповiдь пролунала саме в нього. – Нi?

– Натовп? Ви про що?

– Ваше пересування з часу аварii. Нам потрiбно буде вiдновити вашi маршрути. Усюди, де ви ходили, усi, з ким бачилися за останнiй мiсяць. Ви, напевно, поширили зараження на багатьох людей у багатьох мiсцях. У нас попереду багато роботи, i я б хотiв, щоб ви нам допомагали скiльки змоги, тобто поки можете. Як я й казав, «Трейсер контрол» залишатиметься в «Нешнал моторз» i перевiрятиме всi можливi витоки; нам знадобиться ваша допомога. Ви, звiсно ж, i надалi отримуватимете зарплату компанii.

– Звiсно. – Але розум його метався останнiми кiлькома тижнями, слiдом забруднення, який вiн залишив. Тепер усе це доведеться пройти заново. Барнi звеселила короткочасна думка, що вiн не може навiть учинити самогубство – принаймнi доки не пройде заново всiма стежками й не погляне в кожне обличчя. Усiх й усе, чого вiн торкнувся, доведеться очистити, як iх iз Карен очистили цього вечора. Це було зовсiм несмiшно, i вiн знав, що iм, мабуть, цiкаво, чому вiн смiеться.




2


Для Карен тi п’ять днiв у лiкарнi були ув’язненням без суду, жахiттям, у якому вона була колаборацiонiсткою, чиi зустрiчi з ворогом заразили ii, за що ii роздягли й зрiзали волосся.

Вони не постригли ii повнiстю, але те клоччя дратувало, тож на третiй день Карен сама взяла в руки ножицi й коротко пiдстриглася. Їi злило, що Барнi дурнувато прикидався, нiби так iй гарнiше. Пiсля стрижки Карен була смутна, годинами сидiла перед дзеркалом i дивилася на незнайомку, якою тепер стала. Карен нiколи в життi не стриглася коротко, як це часто робила Майра, i вiд цього чомусь почувалася винною.

– Що з нами буде? – зрештою запитала вона Барнi.

– Вони закiнчать до завтра, – запевнив вiн ii. – Ми поiдемо додому, подивимося, що там, зберемо все докупи. Там, мабуть, такий бардак. Буде багато роботи.

– Ти ж розумiеш, про що я! Не поводься зi мною, наче з дитиною. Що буде з нами далi?

– Я не поводжуся з тобою, наче з дитиною. Господи, перестань уже так ображатися на все.

Їi злило, коли Барнi так з нею говорив, i хоча Карен усвiдомлювала, що йому так само тяжко, як i iй, нiчого iз собою вдiяти не могла.

– Так, я ображаюся. А ти просто стоiш i нiчого не робиш.

– А що ж ти хочеш, щоб я робив?

– Хоч щось. Менi страшно. Це жах, почуваешся цiлком нормальною й здоровою, але знаеш, що всерединi щось вiдбуваеться. Усерединi… – Вона не могла стримати слiз, а коли вiн обiйняв ii, то притислася до нього. – Ми бiльше не будемо нормальними й здоровими, так? Ну, будуть же ж наслiдки радiацii ще.

Вони не говорили про це дотепер, але вона мусила оприявнити цю проблему, виклавши ii словесно.

– Це залежить, – вiдповiв вiн, уникаючи ii погляду, – вiд того, як нас опромiнило.

Карен вiдчула, що Барнi хвилюеться, намагаеться захистити ii, i хотiла полегшити йому це завдання, проте не знала як.

– Ти дiстав бiльше, нiж я, так?

Барнi кивнув. Вона вагалася, не впевнена, чи варто про це говорити. Непевнiсть страшнiша за знання, i все одно iй було страшно знати. Якби вона була певна, що вiн знае, усе було б добре. Вона б не боялася обманювати себе, якщо хтось поруч знае про небезпеку.

– Ти знаеш, якi там наслiдки? – запитала Карен.

– Нiхто точно не знае. Але я читав про кiлька таких випадкiв.

– Не розповiдай менi. Вони знають, що робити?

– За нами наглядатимуть. Будуть обстеження.

Карен здригнулася, а коли Барнi торкнувся ii, зiщулилась.

– Вибач, – заговорив вiн, – я не хотiв…

– Це буде як у Хiросiмi? Опiки i… все iнше?

– Зовсiм нi. Краще про це не думати.

– Я постiйно згадую зображення тих японських жiнок i дiтей, у яких згорiли обличчя, а голови… – А тодi вона згадала слова чоловiка з лiчильником Гайгера. – Коли в мене повипадае волосся?

– Герсон каже: вiд трьох до чотирьох тижнiв пiсля опромiнення, але воно почне вiдростати десь за пiвроку. Намагайся про це не думати.

Карен сховала обличчя в долонях. Не хотiла плакати. Неправильно так мучити його, але iй хотiлося, щоб вiн також вiдчув ii страждання. Увесь час, що вони пробули в лiкарнi, iй хотiлося додому, але тепер, знаючи, що поiдуть завтра, ставало лячно. Вони кiлька разiв сварилися через рiзнi дрiбницi – iжу, не такий тон голосу. Коли мiстер Герсон прийшов, щоб забрати iх додому, Карен вiдмовилась iхати.

Герсон кивнув, нiби вже стикався з таким, i заговорив звучно й владно про те, як тепер удома безпечно. Вiн запевнив iх, що показники лiчильника Гайгера тепер нормальнi в кожному кутку – нiде не вище вiд рiвня фоновоi радiацii.

– Що це за рiвень? – вимогливо запитала Карен.

– Навiть якби не було жодного iнциденту, – пояснив вiн, роззираючись, нiби в пошуках дошки й крейди, щоб намалювати дiаграму, – лiчильник усе одно не показував би нуль. Навколо нас постiйно е радiацiя, деяка природна, набагато бiльше потрапляе в атмосферу вiд випадiв пiсля ядерних випробувань. Але що стосуеться пилу з радiоактивного матерiалу, який потрапив до вас iз лабораторii, нашi технiки ретельно все вiдчистили. Добряче ми у вас поприбирали. Вiдчистили не лише будинок i студiю вашого чоловiка, але й гараж та територiю на вулицi.

Герсон усмiхнувся, нiби особисто пишався виконаною роботою.

– Ми навiть перевiрили ваших сусiдiв. Був слiд на собацi Пiтерсонiв – за два будинки – на щастя, невеликий. Мiстер Пiтерсон був дещо засмучений, бо його дружина мае народити дитину в жовтнi. І люди, що живуть поруч, Дiллони, якi були у вас на барбекю четвертого липня, мали слiд на тому глечику-термосi, що ви позичали. Але з iншими ви нiби не особливо контактуете. Решта району чиста.

Карен зашарiлися вiд того, скiльки цi чоловiки тепер знають про iхне життя, i вiд думки, що вони ходили по iхньому будинку, рилися в ii шухлядах, торкалися особистих речей, листiв, бiлизни, бачили, яка вона неохайна господиня. На мить вона вiдчула себе роздягнутою, як тодi в гаражi, але викинула це з думок, як i тодi, вiдкинула сором i подивилася Герсоновi в очi.

– Добре, – виразно промовила вона. – Ходiмо.

Поки вони iхали назад додому, Барнi запитував, чому вони такi впевненi, що не могло залишитися десь слiду, який не помiтили. Звiдки знають, що перевiрили все-все?

– Саме так i знаемо, – запевнив його Герсон. – Ми просто перевiрили все-все. Ваш будинок, побачите, подiлили на зони, i кожну зону скрупульозно дослiдили, знезаразили й перевiрили знову. Нашi люди працюють з тампонами, губками й завжди, коли лiчильник показуе наявнiсть радiоактивностi, обережно протирають та усувають слiди забруднення. Ми користуемося не лише лiчильниками Гайгера, – i стандартними Гайгера – Мюллера, i новими, – але й удосконаленим сцинтиляцiйним дозиметром, який дозволяе охоплювати широко. Стандартна процедура. «Трейсер контрол» знае свою справу. Бiльшiсть наших людей здобули свiй досвiд спецiалiстiв зi знезараження в армii. Я був у загонi знезараження на флотi, на наших закордонних ядерних уставах. З витоками радiацii ми двадцять чотири години на добу боремося й тут, у нас. Є кiлька таких органiзацiй, як наша, знаете. «Трейсерлеб» у Бостонi. «Нюклiр Чикаго» в Чикаго. Іншi на пiвднi й на Захiдному узбережжi.

Тодi вiн спинився й глянув на Барнi.

– Як думаете, зможете видiлити нам трохи свого часу, починаючи з понедiлка? Ми б iз Бендiксом i Макнайтом пiшли там, де ходили ви, коли пригадаете, якi ви мiсця вiдвiдували пiсля iнциденту. Що швидше ми вiзьмемося до цього, то бiльша можливiсть узяти розповсюдження радiоактивного пилу пiд контроль. І ви також, мiсiс Старк, звiсно. Я послав по кiлька додаткових команд, i коли ми перевiримо кожне мiсце, вони пiдуть слiдом i розосередяться, щоб зайнятися знезараженням.

Барнi швидко погодився, i Карен здалося, що йому незручно. Вiн уникав ii погляду, тож вона глибоко вляглася в сидiннi й занурилася в себе, розмiрковуючи над тим, що iй тепер однаково, де вiн був чи з ким за цi останнi тижнi. Вона не могла йому зараз сказати (бiль тепер тримав iх разом якийсь час), але те, що iх роздiляло, той розкол мiж ними, що постiйно рiс, тепер став ширшим, нiж будь-коли. Карен знала, що нерацiонально звинувачувати його в тому, що сталося, проте, коли Барнi торкнувся ii, зрозумiла, що вони бiльше нiколи не належатимуть одне одному.

Коли вони прибули до будинку, Карен побачила, що команда знезараження, як iх називав Герсон, саме закiнчуе роботу в гаражi. На денному свiтлi чоловiки в бiлих комбiнезонах i з каптурами не виглядали так зловiсно, як того вечора (невже то було лише тиждень тому?), коли вона побачила, як вони заходять через москiтнi дверi, i тодi ледь не знепритомнiла. Чоловiки саме збирали своi речi, – Герсон це називав «приладдям», – коли Старки вийшли з машини й пiшли пiд’iзною дорiжкою. Спочатку Карен iшла нерiшуче, нiби сумнiвалася, що все це насправдi. Чоловiки, яких вона вже почала вважати персонажами своiх нiчних жахiть, закiнчували роботу й завантажували фургони.

Вона вiдвернулася, коли люди в комбiнезонах виносили великi бочки з написами «ОБЕРЕЖНО: РАДІОАКТИВНИЙ МАТЕРІАЛ!». На пiд’iзнiй дорiжцi зона навколо машини була обнесена мотузками, на лобовому склi були стикери, а на двернiй ручцi – ярлик «НЕБЕЗПЕЧНО: РАДІОАКТИВНИЙ!» з бузковим трипелюстковим знаком на жовтому фонi, символом радiацii, як iй вiднедавна стало вiдомо.

– Навколо машини чисто, – говорив Герсон, – але всерединi надто фонить, щоб працювати, та й сенсу нема. Ми ii замкнули. Евакуатор скоро буде.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=49191838&lfrom=196351992) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Тут i далi використано переклад Бiблii Івана Огiенка. (Тут i далi прим. перекл., якщо не вказано iнше.)




2


Амнiоцентез – аналiз рiдини, що оточуе плiд у матцi, задля дiагностичноi мети.




3


Hedda Gabler – iм’я головноi героiнi в однойменнiй п’есi (1907) Генрiка Ібсена.




4


Вигаданий персонаж науково-фантастичноi новели Фiлiпа Френсiса Новлана «Армагеддон 2419 н. е.» (1928).




5


Китайська страва – пiдсмажена локшина з овочами, м’ясом чи морепродуктами.