7 звичок надзвичайно ефективних людей
Стивен Р. Кови


Ця книга – свiтовий супербестселер, що змiнив долi мiльйонiв людей. Бiлл Клiнтон – один iз них – радить мати ii кожному, хто прагне досягти успiху! Вона допоможе вам чiтко сформулювати для себе життевi прiоритети й цiлi, максимально реалiзувати закладений у вас потенцiал, стати кращим у професiйнiй дiяльностi та вибудувати гармонiчнi взаемини з оточенням.





Стiвен Р. Ковi

7 звичок надзвичайно ефективних людей





Потужнi iнструменти розвитку особистостi


Вiдновлюючи етику характеру

    Стiвен Р. Ковi

Моiм колегам, якi дають та отримують силу подяки







Подяки


Взаемозалежнiсть цiннiша, нiж незалежнiсть.


Ця праця – продукт синергii багатьох розумових зусиль. Вона бере свiй початок у серединi 1970-х рокiв, коли я писав докторську дисертацiю й аналiзував лiтературу про успiх, написану за останнi 200 рокiв. Я вдячний багатьом мислителям за натхнення й мудрiсть, а попереднiм поколiнням – за джерела й корiння цiеi мудростi.



Я також вдячний багатьом студентам, друзям i колегам з Унiверситету Брiгема Янга та Центру лiдерства Ковi, тисячам дорослих, батькiв, молодих людей, керiвникiв, викладачiв та iнших клiентiв, якi допомагали перевiрити цей матерiал i залишали своi вiдгуки та теплi слова. Сам матерiал i порядок, у якому його викладено, формувався поступово, i тi, хто щиро й глибоко в нього занурився, пiдтвердили, що «сiм звичок» – це цiлiсний, iнтегрований пiдхiд до особистiсноi та мiжособистiсноi ефективностi й що справжнiй ключ – не в окремих звичках як таких, а радше в iхнiх взаемозв’язках i послiдовностi.


За допомогу в написаннi й публiкацii цiеi книжки хочу висловити глибоку вдячнiсть:

Сандрi, усiм нашим дiтям та iхнiм дружинам i чоловiкам – за те, що живуть цiлiсним життям i допомагають людям, а також пiдтримують мене в моiх численних поiздках i проектах;

моему братовi Джону – за його незмiнну любов, зацiкавленiсть, iдеi та чистоту душi;

щасливим спогадам про мого батька;

моiй матерi – за ii вiдданiсть своiм 87 живим нащадкам i за незмiнну любов та пiдтримку;

моiм любим друзям i колегам;

Бiллу Марру, Рону Макмiллану i Лексу Вотерсону – за вiдгуки, заохочення, редакторськi зауваги й допомогу в публiкацii;

Бреду Андерсону, котрий упродовж цiлого року жертвував своiм особистим часом, щоб розробити вiдеопрограму «Сiм звичок». Пiд його наглядом цю програму тестували й доводили до пуття, а тепер ii застосовують тисячi людей у багатьох органiзацiях. Пiсля початкового ознайомлення з цим матерiалом усi (майже без виняткiв) нашi клiенти висловлюють бажання зробити його доступним для бiльшоi кiлькостi працiвникiв, тим самим змiцнюючи нашу впевненiсть у тому, що вiн «працюе»;

Бобу Телю – за те, що створив для нашоi фiрми систему, яка дала менi душевний спокiй i змогу по-справжньому поринути в роботу над книжкою;

Девiду Конлi – за те, що донiс цiннiсть i потужнiсть «7 звичок» до сотень керiвникiв пiдприемств, щоб моi колеги Блейн Лi, Ройс Крюгер, Роджер Мерiл, Ел Швайцер i я постiйно мали можливiсть дiлитися iдеями в найрiзноманiтнiших умовах;

моему проактивному агенту Яну Мiллеру, рiшучому й енергiйному колезi Грегу Лiнку, його асистентцi Стефаннi Мiллер i Ралiн Бекхем Волiн за iхнiй креативний i смiливий маркетинг;

моему редактору з видавництва Simon and Schuster Бобу Асахiнi – за його професiйнiсть i лiдерство в проектах, за його безцiннi поради й за допомогу в розумiннi рiзницi мiж промовами та писанням;

моiм колишнiм вiдданим асистенткам Ширлi та Гезер Смiт i моiй нинiшнiй асистентцi Мерилiн Ендрюз – за надзвичайну лояльнiсть;

редактору журналу «Executive Excellence» Кену Шелтону – за те, що редагував перший варiант рукопису багато рокiв тому, допомагав вiдшлiфовувати й перевiряти матерiал у кiлькох контекстах, а також за його цiлiснiсть i вiдчуття якостi;

Ребецi Мерiл – за ii безцiнне редагування й допомогу в публiкацii, за ii внутрiшню вiдданiсть матерiалу, навички роботи з текстом, чутливiсть i ретельнiсть, а також ii чоловiковi Роджеру – за його мудру синергiйну допомогу;

Кей Свiм i ii сину Гейлорду – за iхнi дуже цiннi поради, якi посприяли швидкому зростанню нашоi органiзацii.




Передмова


З часу першоi публiкацii «7 звичок надзвичайно ефективних людей» свiт кардинально змiнився. Нинiшне життя складнiше, у ньому бiльше стресу, воно висувае нам бiльше вимог. Ми здiйснили перехiд вiд iндустрiальноi доби до доби iнформацii / розумовоi працi – з усiма його важливими наслiдками. У життi перед нами постають завдання й проблеми, про якi ще один-два десятки рокiв тому нашi рiднi й органiзацii, де ми працюемо, навiть подумати не могли. І цi завдання не лише iншого масштабу – вони цiлковито вiдмiннi за своею сутнiстю.

У зв’язку з такими радикальними змiнами в суспiльствi й помiтними зсувами в бiк цифровiзацii глобального ринку постае дуже важливе запитання, яке я ставлю собi досить-таки часто: чи актуальнi «7 звичок надзвичайно ефективних людей» i сьогоднi? І чи не втратять вони актуальностi через десять, двадцять, п’ятдесят, сто рокiв? Моя вiдповiдь така: що глобальнiшими е змiни й що важчими е нашi завдання, то актуальнiшими ставатимуть звички. Причина в тому, що нашi проблеми й клопоти унiверсальнi й мають тенденцiю накопичуватися, i розв’язання проблем базуеться й завжди базуватимуться на унiверсальних, вiчних, самоочевидних принципах, загальних для кожного стабiльного й розвиненого суспiльства, яке знала iсторiя. Не я iх вигадав, тож i заслуги цiеi собi не приписуватиму. Я просто визначив iх i впорядкував у виглядi послiдовноi системи.

Одне з найбiльш разючих вiдкриттiв, яке я зробив у життi, звучить так: якщо ви хочете досягти найбiльших вершин i здолати найбiльшi перепони, визначте й застосовуйте принцип (природний закон), який керуе результатами, що iх ви намагаетеся досягти. Те, як ми цей принцип застосуемо, звiсно, залежатиме вiд нашоi особистоi сили, таланту, творчих здiбностей, проте врештi-решт успiх у будь-якому починаннi завжди приходить завдяки гармонiйному застосуванню принципiв, до яких цей успiх прив’язано.

Багато людей не думають про це, принаймнi на свiдомому рiвнi. Насправдi ж ви дедалi бiльше переконуватиметеся, що рiшення, заснованi на принципах, разюче вiдрiзняються вiд поширених у практицi й мисленнi в нашiй популярнiй культурi. Проiлюструю цей контраст кiлькома найзагальнiшими людськими проблемами, з якими ми стикаемося.

Страх i невпевненiсть. Дуже багатьох людей нинi мучить почуття страху. Вони бояться за майбутне. Почуваються незахищеними на роботi. Бояться втратити роботу й здатнiсть забезпечувати родину. Ця вразливiсть часто-густо е причиною небажання ризикувати в життi й покладатися на iнших на роботi та вдома. Загальна вiдповiдь нашоi культури на цю проблему: потрiбно здобувати дедалi бiльшу незалежнiсть. «Моiми прiоритетами будуть “я i мое». Я працюватиму, добре виконуватиму свою роботу й по-справжньому насолоджуватимуся життям поза нею». Незалежнiсть – це важлива, навiть життево необхiдна цiннiсть i досягнення. Проблема лише в тiм, що ми живемо у взаемозалежнiй реальностi й нашi найважливiшi досягнення вимагають навичок взаемозалежностi, якими ми ще не володiемо.

«Хочу зараз». Люди хочуть мати речi, мати все й одразу. «Я хочу грошей. Хочу красивий великий будинок, гарну машину, найкращi розваги. Я хочу все, бо я на це заслуговую». І хоча нинiшне «суспiльство кредитних карток» уможливлюе «взяти зараз i заплатити потiм», економiчна реальнiсть зрештою вступае у своi права й нагадуе нам (часом болючими стусанами) про те, що нашi покупки не мусять коштувати бiльше, нiж ми здатнi заробити. Вдавання, що це не так, призведе до катастрофiчних наслiдкiв. Вимоги прибутковостi безжальнi й невблаганнi. Навiть важкоi працi не достатньо. З нинiшньою карколомною швидкiстю змiн у технологiях та конкуренцii, яку пiдсилюе глобалiзацiя ринку й технологiй, ми маемо бути не просто освiченi – ми повиннi постiйно вчитися й оновлювати свiй багаж знань. Ми повиннi розвивати свiй iнтелект i постiйно пiдживлювати свою компетентнiсть, щоб нашi знання не застарiли. Шефи на роботi вимагають результатiв, i в них е для цього вагомi пiдстави. Конкуренцiя шалена, на кону – виживання. Сьогоднiшня реальнiсть – це потреба виробляти, яка е вимогою капiталу, але справжня мантра успiху – стабiльний розвиток i зростання. Нехай ви й дотягуете до своiх квартальних показникiв, але насправдi важливе питання в тому, чи робите ви необхiднi iнвестицii, якi пiдтримають i пiдсилять цей успiх через рiк, п’ять, десять рокiв? Наша культура i Вол-стрит голосно вимагають результатiв сьогоднi. Проте неминуче настае мить, коли потрiбно зрiвноважити потребу задовольняти вимогам сьогодення й потребу iнвестувати в можливостi, успiх яких – у прийдешньому. Те саме стосуеться вашого здоров’я, шлюбу, взаемин у родинi й задоволення суспiльних потреб.

Почуття провини й вiктимнiсть. Там, де е проблема, неминуче знайдуться й тi, хто вказуватиме пальцем на винних. Розiгрувати iз себе жертву – для людей схоже на наркотик. «Якби ж то мiй бос не був таким самодуром… Якби ж то я не народився/народилася в таких злиднях… Якби ж то я жив/жила десь у кращому мiсцi… Якби ж то я не успадкував/успадкувала такий поганий характер вiд свого батька… Якби ж то моi дiти не були такими неслухами… Якби ж то в iншому вiддiлi постiйно не плутали замовлення… Якби ж то наша галузь не переживала такого занепаду… Якби ж то нашi люди не були такими ледачими й безiнiцiативними… Якби ж то моя дружина трохи бiльше мене розумiла… Якби ж то… Якби ж то…» Звинувачувати всiх i все в наших негараздах та проблемах – це тимчасовий вихiд зi становища й тимчасове полегшення болю, проте водночас така настанова приковуе нас, мов ланцюгами, до самих цих проблем. Покажiть менi людину, якiй вистачае смирення, щоб прийняти й узяти на себе вiдповiдальнiсть за власнi обставини, i смiливостi виявити iнiцiативу, щоб знайти творчий вихiд iз ситуацii, що склалася, i я покажу вам справжню велич сили вибору.

Безнадiя. Цинiзм i безнадiя – це породження провини. Коли ми пiддаемося думцi про те, що ми жертви обставин, i пливемо течiею детермiнiзму, то втрачаемо надiю, втрачаемо запал i, покiрнi долi, поринаемо в стагнацiю. «Я пiшак, я лялька, гвинтик у механiзмi й нiчого не можу з цим вдiяти. Просто кажiть менi, що робити». Це вiдчуття переслiдуе багатьох яскравих, талановитих особистостей, i вони потерпають вiд зневiри та депресii, яка неминуче настае внаслiдок таких переживань. Поп-культура радить один спосiб виживання – бути цинiчними. «Просто треба зменшити своi очiкування вiд життя, щоб нiхто й нiщо не змогли тебе розчарувати». Проте, як доводить iсторiя, дiаметрально протилежний принцип – особистiсного зростання й надii – дае змогу вiдкрити для себе iншу перспективу: «Я е творець i творча сила власного життя».

Брак життевоi рiвноваги. Життя в нашу добу мобiльних телефонiв iз кожним днем стае дедалi складнiшим, воно сповнене вимог, стресу й страшенно виснажливе. Ми намагаемося правильно розподiлити час, робити бiльше, встигати бiльше й досягати бiльшоi ефективностi за допомогою сучасних технологiй. Проте чому ж тодi ми постiйно товчемо воду в ступi, жертвуючи здоров’ям, сiм’ею, цiлiснiстю й багатьма речами, якi е найважливiшими для роботи? Проблема не в нашiй роботi, яка сама по собi е рушiем життя, i не в складностi чи змiнах. Проблема в тому, що нам диктуе сучасна культура: «Приходь ранiше, затримуйся довше, будь продуктивнiшим, живи, жертвуючи теперiшнiм». Але насправдi це не допомагае досягти рiвноваги й душевного спокою. Цi двi цiнностi супроводжують людину, яка мае добре розвинене вiдчуття найважливiшого й живе, цiлеспрямовано дотримуючись власних прiоритетiв.

«А який мiй iнтерес?» Наша культура навчае: якщо ми хочемо досягти чогось у життi, потрiбно дбати лише про себе. Вона каже: «Життя – це гра, перегони, змагання, i iх конче необхiдно виграти». Однокласники, колеги, навiть члени сiм’i – усiх бачимо суперниками. Що бiльше вони перемагають, то менше лишаеться тобi. Звiсно, ми намагаемося здаватися щедрими й схвалювати чужий успiх, проте потай, у душi, багатьох iз нас гризе заздрiсть, коли iншi чогось досягають. Чимало визначних досягнень в iсторii нашоi цивiлiзацii здiйснилися завдяки вiльнiй волi рiшуче налаштованоi особистостi. Проте найбiльшi здобутки й безмежнi можливостi iнформацiйноi доби чекають на тих, хто опануе мистецтво казати «ми». Справжньоi величi можна досягти через багатство душi, яка дiе самовiддано – iз взаемною повагою, для загального добра.

Вiдчайдушна потреба в розумiннi. Небагато потреб людськоi душi дорiвняються за силою до потреби знайти розумiння (щоб твiй голос чули, поважали й цiнували) i мати вплив. Бiльшiсть людей вважають, що ключем до впливу е комунiкацiя, умiння чiтко окреслювати своi погляди й говорити переконливо. Насправдi ж, зазвичай, поки iншi до вас говорять, ви, замiсть слухати й розумiти, часто-густо вже подумки готуетеся сказати щось у вiдповiдь. Вплив починаеться тодi, коли спiврозмовник вiдчувае, що справляе на вас свiй вплив, що ви його розумiете – слухаете уважно й щиро, вiдкриваете свiй розум до того, що вам кажуть. Проте бiльшiсть людей надто емоцiйнi, щоб уважно слухати, приборкувати свою потребу висловитися, аби зосередитися на словах спiврозмовника. Наша культура просить, ба навiть вимагае розумiння i впливу. Однак принцип впливу керуеться взаеморозумiнням, яке народжуеться, коли принаймнi один зi спiв розмовникiв готовий спочатку уважно вислухати.

Конфлiкти й розбiжностi в поглядах. У людей так багато спiльного i водночас не менше таких разючих вiдмiнностей. По-рiзному мислять, у них рiзнi й часом несумiснi цiнностi, мотивацii й цiлi в життi. Природно, що цi вiдмiнностi породжують конфлiкти. Конкурентний метод розв’язання суперечок полягае в тому, щоб «виграти собi якомога бiльше». І хоча бiльше користi в мистецтвi компромiсу, коли сторони конфлiкту поступаються позицiями, поки не дiйдуть золотоi середини, у результатi жодна сторона не вiдчувае справжнього вдоволення. Як шкода, що розбiжностi в поглядах змушують людей зводити все до найменшого спiльного знаменника! Як шкода, що не застосовуеться принцип творчоi спiвпрацi, який дае змогу розв’язати проблеми у спосiб, що за своею якiстю е кращим за початковi iдеi кожноi зi сторiн!

Застiй особистостi. Людська природа чотиривимiрна: тiло, розум, душа й дух. Пропоную розглянути вiдмiнностi й наслiдки двох рiзних пiдходiв до кожного з цих вимiрiв.


Тiло

Культура: жити своiм життям, лiкуватися за допомогою хiрургii та медикаментiв.

Принцип: попереджати хвороби, узгодивши спосiб життя iз загальноприйнятими принципами здоров’я.


Розум

Культура: дивитися телевiзор, вимагати розваг.

Принцип: багато й вдумливо читати, розширюючи ерудицiю.


Душа

Культура: використовувати стосунки з людьми як трамплiн для задоволення власних егоiстичних потреб.

Принцип: уважно слухати, поважати спiврозмовника й служити людям, маючи вiд цього вдоволення й втiху.


Дух

Культура: пiддатися атеiзму й цинiзму.

Принцип: визнати, що джерело наших базових потреб у сенсi життя й усiх позитивних змiн, яких ми прагнемо, – це принципи (природнi закони, якi, на мою особисту думку, дав нам Бог).



Поки ви читатимете цю книжку, раджу вам не забувати про названi унiверсальнi проблеми та вашi особистi потреби й проблеми. Поступово ви знаходитимете для себе стiйкi рiшення й вказiвки, у який бiк рухатися. Також дедалi помiтнiшим стане контраст мiж методами популярноi культури та позачасовим, побудованим на принципах пiдходом, що витримав перевiрку часом.

І замiсть останньоi настанови хочу повторити запитання, яке постiйно ставлю своiм студентам: «Скiльки людей перед смертю шкодують про те, що мало часу проводили в офiсi чи на диванi перед телевiзором?» Вiдповiдь: «Жоден». Перед смертю люди думають про своiх близьких, своi сiм’i та тих, кому вони допомагали.

Навiть великий психолог Абрахам Маслоу наприкiнцi свого життя вважав, що щастя, повнота життя i внесок у наступнi поколiння важливiшi за самоактуалiзацiю (головну потребу згiдно з його славетною «пiрамiдою потреб»). Вiн називав це самотрансценденцiею.

Для мене це така сама непохитна iстина. Безумовно, найповнiше й найприемнiше втiлення принципiв, викладених у «7 звичках», – це життя моiх дiтей та онукiв.

Наприклад, моя дев’ятнадцятирiчна онука Шеннон за покликанням поiхала служити сиротам до Румунii й написала нам iз Сандрою про свое прозрiння. Одного дня хвора дитина, яку знудило на Шеннон, простягнула до неi своi рученята й попросила обiймiв. Тiеi ж митi Шеннон вирiшила: «Я бiльше не хочу жити для себе. Я повинна присвятити життя служiнню». Нинi, коли я пишу цю передмову, вона повернулася до Румунii й досi служить людям.

Усi нашi дiти одружилися й разом зi своiми чоловiками та дружинами сформулювали для себе прiоритети, якi базуються на принципах i служiннi. І нам радiсно бачити, як нашi нащадки щоденно втiлюють у життя своi цiнностi.

Ви беретеся до читання «7 звичок надзвичайно ефективних людей», i я обiцяю вам цiкаву подорож у свiт пiзнання. Дiлiться зi своiми близькими всiм, про що довiдаетеся. А головне – почнiть втiлювати прочитане в життя. Пам’ятайте, що дiзнаватися щось нове й не застосовувати своi знання на практицi – це те саме, що не дiзнаватися. А знати й не робити – те саме, що не знати.

Для мене особисто застосовувати сiм звичок у життi – це постiйна боротьба. Передусiм тому, що коли людина стае кращою, змiнюеться сама природа завдань, якi перед нею постають, так само, як це вiдбуваеться в катаннi на лижах, гольфi, тенiсi та будь-якому iншому видi спорту. І оскiльки я чесно працюю й намагаюся щодня втiлювати в життя цi принципи-звички, з радiстю роздiлю з вами свою пригоду.

Стiвен Р. Ковi

stephen.covey@franklincovey.com

www.stephencovey.com

Прово, штат Юта, 24 липня 2004 року




Частина перша

Парадигми та принципи





Зсередини назовнi


Істинна досконалiсть у цьому свiтi невiддiльна вiд правильного життя.

    Девiд Стар Джордан




За 25 рокiв роботи з людьми в бiзнесi, унiверситетi, подружньому й родинному життi менi доводилося спiлкуватися з багатьма людьми, якi начебто досягли неймовiрних висот успiху, проте вiдчували постiйний внутрiшнiй голод, невдоволенiсть, глибинну потребу в гармонii, продуктивностi, а також у здорових стосунках з iншими людьми, котрi постiйно розвивалися б.

Пiдозрюю, що деякi з тих проблем, якими вони зi мною подiлилися, вам не чужi.



Я поставив собi за мету зробити чудову кар’еру й досягнув неймовiрного професiйного успiху. Але це коштувало менi особистого й родинного життя. Ми з дружиною та дiтьми вже немов чужi. Я навiть не впевнений, що знаю самого себе i що для мене насправдi важливо в цьому життi. Довелося запитувати себе: чи воно справдi того варте?



Я сiла на нову дiету – вп’яте цього року. Я знаю, що в мене зайва вага, i справдi хочу змiнитися. Я читаю про всi новiтнi розробки, я ставлю собi цiлi, я морально налаштовуюся на позитив i кажу собi, що я зможу. Але нiчого не виходить. Через кiлька тижнiв я здаюся. Схоже, я просто не можу виконати обiцянку, яку сама собi даю.



Я вiдвiдував низку курсiв ефективного менеджменту. Я багато очiкую вiд своiх працiвникiв i щосили намагаюся бути з ними приязним i ставитися справедливо. Але я не вiдчуваю нiякоi вiдданостi вiд них. Думаю, якби я захворiв i на день лишився вдома, вони бiльшу частину дня чесали б язиками бiля фонтана. Чому я не можу навчити iх бути незалежними й вiдповiдальними – або ж знайти собi таких працiвникiв?



Мiй син-пiдлiток геть вiдбився вiд рук i вживае наркотики. Я вже все перепробувала, та марно: вiн не слухаеться. Що менi робити?



Так багато потрiбно зробити. А часу завжди так мало. Я постiйно вiдчуваю тиск i напруження – щодня, сiм днiв на тиждень. Я вiдвiдував семiнари з планування часу й перепробував iз пiвдесятка рiзних систем планування. Вони трохи допомагали, та я все одно не вiдчуваю, що живу щасливим, продуктивним, мирним життям, яким хочу жити.



Я хочу прищепити своiм дiтям любов до працi. Проте, щоб змусити iх щось зробити, я мушу контролювати кожен iхнiй крок… i на кожному кроцi вислуховувати нарiкання. Набагато простiше зробити все самiй. Чому дiти не можуть виконувати своi завдання з радiстю й без нагадувань?



У мене багато роботи – дуже багато. Проте iнодi я замислююся, чи матиме це якесь значення в майбутньому. Менi дуже хотiлося б знати, що мое життя не марне, що на цiй планетi щось змiнилося саме тому, що я на нiй жив.



Я бачу, як моi друзi та родичi досягають успiху, здобувають визнання. Я усмiхаюся й палко iх вiтаю. Проте в душi мене гризуть заздрощi. Чому я таке вiдчуваю?



Я сильна особистiсть. Я знаю, що майже завжди, коли доводиться взаемодiяти з людьми, я можу контролювати результат. У бiльшостi випадкiв я навiть можу схилити iнших до потрiбного менi рiшення. Я обдумую кожну ситуацiю й справдi вважаю, що моi задуми переважно найкращi для всiх. Проте я вiдчуваю якийсь неспокiй. Мене завжди цiкавить, що iншi люди насправдi думають про мене й моi iдеi.



Мiй шлюб вичерпав себе. Нi, ми не сваримося: ми просто бiльше не кохаемо одне одного. Ми зверталися до сiмейного консультанта, перепробували те й се, п’яте й десяте, але того почуття, яке було мiж нами, схоже, уже не вiдродити.


Усе це – глибиннi, болючi проблеми, проблеми, яких не усунути «прискореними» методами.

Кiлька рокiв тому в нас iз дружиною Сандрою виникли певнi негаразди в сiм’i. Одному з наших синiв дуже важко давалося навчання. Вiн отримував поганi оцiнки, не мiг навiть виконувати вказiвки на тестах, не кажучи вже про те, щоб правильно вiдповiдати на запитання. Йому важко давалося спiлкування, i вiн часто ставив у незручне становище найближчих людей. Для спорту був занадто маленьким, худим i мав погану координацiю рухiв (наприклад, розмахував бейсбольною биткою мало не до того, як м’яч подали – з нього всi кепкували).

Нас iз Сандрою мучило бажання допомогти йому. Ми вiдчували, що той «успiх», якого так важливо досягти в усiх сферах життя, просто необхiдний нам як батькам. Тож ми попрацювали над своiми настановами щодо сина й намагалися попрацювати також над його поведiнкою та настановами щодо нас. Ми намагалися пiдбадьорити його, застосовуючи технiки позитивного мислення: «Нумо, синку! Ти зможеш! Ми знаемо, що зможеш. Стисни битку трохи вище i не вiдводь погляду вiд м’яча. Не замахуйся, поки м’яч не пiдлетить до тебе». І якщо вiн показував хоч на крихту кращий результат, ми щосили старалися його стимулювати: «Чудово, синку, продовжуй у тому ж дусi».

Коли iншi смiялися, ми iх сварили: «Дайте йому спокiй. Не дiймайте. Вiн лише вчиться». А син плакав i без упину повторював, що вiн нiколи не навчиться грати в бейсбол i що йому взагалi не подобаеться ця гра.

Хоч би що ми робили, нiчого не допомагало. Ми вже були в розпачi, бо бачили, як це впливае на його самооцiнку. Ми намагалися його пiдбадьорювати, всiляко допомагати й мислити позитивно, проте зазнавали поразки за поразкою i врештi-решт здалися та спробували поглянути на ситуацiю пiд iншим кутом зору.

Тодi ж я проводив семiнари для керiвництва в рiзних куточках нашоi краiни. Для цiеi роботи я двiчi на мiсяць готував програми на тему спiлкування й розумiння для учасникiв програми пiдготовки керiвного складу компанii ІВМ.

Коли я провадив дослiдження й готувався до цих презентацiй, мене особливо зацiкавило те, як формуються уявлення, як вони впливають на наше бачення i як вiд нашого бачення залежить наша поведiнка. Це привело мене до вивчення мотивацiйноi теорii справджуваних очiкувань, або «ефекту Пiгмалiона». Також я усвiдомив, як глибоко вкорiненi нашi уявлення. З цього я винiс один урок: необхiдно дивитися не лише на свiт, який ми бачимо, а й на той об’ектив, крiзь який ми бачимо свiт, бо цей об’ектив i формуе наше тлумачення свiту.

Обговорюючи матерiал, який я викладав в ІВМ, та нашу власну ситуацiю, ми iз Сандрою поволi усвiдомили, що всi нашi дii, скерованi на допомогу синовi, насправдi не узгоджувалися з тим, яким ми його насправдi бачили. Коли ми чесно проаналiзували своi найпотаемнiшi вiдчуття щодо нього, то збагнули, що в нашому уявленнi вiн по сутi не вiдповiдав нашим вимогам, не «дотягував» до необхiдного рiвня. Хоч як ми намагалися змiнити своi настанови й поведiнку, усi нашi зусилля не давали результату, бо, попри всi нашi дii та слова, насправдi син вiдчував iнше: «Ти нi на що не здатен. Тебе потрiбно оберiгати».

Так ми потроху зрозумiли, що не зможемо змiнити ситуацiю, якщо спершу не змiнимося самi. А щоб ефективно змiнитися, нам необхiдно було змiнити своi уявлення.





Етика особистостi й етика характеру


Одночасно з вивченням теми уявлень i сприйняття я провадив ретельне дослiдження лiтератури про успiх, виданоi в Сполучених Штатах вiд 1776 року. Я читав i переглядав сотнi книжок, статей та есеiв iз таких галузей, як самовдосконалення, популярна психологiя та самодопомога. Передi мною була квiнтесенцiя того, що вiльне й демократичне суспiльство вважало ключами до успiшного життя.

Заглибившись у своему дослiдженнi на 200 рокiв в iсторiю писання про успiх, я помiтив, що в лiтературi вимальовуеться чiткий шаблон. Через власнi клопоти та схожi проблеми в життi й стосунках багатьох людей, з якими я працював протягом багатьох рокiв, я дедалi сильнiше вiдчував, що бiльша частина лiтератури про успiх, виданоi за останнi п’ятдесят рокiв, надто поверхова. Вона просто сповнена турботи про суспiльний iмiдж – автори пропонували технiки й методи «швидкоi» допомоги, такий собi соцiальний бинт та аспiрин, що усувае гострий бiль та iнодi навiть допомагае його позбутися на короткий час, проте залишае глибиннi хронiчнi проблеми, якi згодом так чи iнакше дадуть про себе знати.

За разючим контрастом майже вся лiтература за першi 150 рокiв грунтувалася на тому, що можна назвати «етика характеру». Саме ii риси автори вважають основою для успiху: чеснiсть, смирення, вiрнiсть, стриманiсть, хоробрiсть, справедливiсть, терплячiсть, стараннiсть, простоту, скромнiсть i «золоте правило». Прикладом такоi лiтератури можна вважати автобiографiю Бенджамiна Франклiна. Загалом це iсторiя намагань однiеi людини прищепити собi певнi звички й принципи.

Етика характеру проголошувала, що iснують базовi принципи ефективного життя i що справжнiй успiх i тривале щастя приходять до людей лише тодi, коли вони засвоять цi принципи й зроблять iх невiд’емними рисами свого характеру.

Однак невдовзi пiсля Другоi свiтовоi вiйни базовий погляд на успiх змiнився: вiдбувся перехiд вiд етики характеру до етики особистостi. Тепер успiх залежав вiд особистостi, iмiджу, настанов i поведiнки, навичок i технiк, якi полегшують процес людського спiлкування. Ця етика, по сутi, йшла двома шляхами: першим було застосування технiки стосункiв iз людьми й громадськiстю, а другим – позитивне мислення (ПМ). Частково ця фiлософiя виражалася в натхненних i подеколи дiевих максимах на кшталт «ваш успiх залежить вiд ваших настанов», «усмiшка здобувае бiльше друзiв, нiж насуплене обличчя», «усе, що людина задумае i в що повiрить, може стати реальнiстю».

Іншi ж елементи особистiсного методу були явно манiпулятивними, навiть обманними: вони заохочували людей застосовувати рiзноманiтнi технiки, щоб подобатися iншим, чи вдавати зацiкавленiсть до захоплень iнших, щоб схилити iх до того, що вам потрiбно, використовувати «дiловий вигляд» чи здобувати все, що потрiбно, шляхом залякування.

Автори деяких книжок визнавали, що характер – це складова успiху, проте волiли радше вбачати в ньому якiсь кориснi елементи, нiж визнавати його фундаментальну i каталiтичну роль. Посилання на етику характеру стало здебiльшого марнословством. Основний наголос автори робили на методики прискореного впливу, стратегii влади, навички спiлкування та позитивне мислення.

Помалу я збагнув, що ця етика особистостi й була пiдсвiдомим джерелом рiшень, що iх ми iз Сандрою намагалися застосувати до нашого сина. Глибше замислившись над рiзницею мiж етикою особистостi та характеру, я зрозумiв, що ми з Сандрою мали вiд гарноi поведiнки наших дiтей соцiальнi бонуси, тож син не виправдовував наших сподiвань. Наше бачення самих себе та ролi хороших, дбайливих батькiв пустило глибше корiння, нiж образ нашого сина, i найпевнiше, на нього впливало. У тому, якою ми бачили ситуацiю i яким чином намагалися владнати проблему, було щось значно бiльше, нiж турбота про сина.

Ми iз Сандрою багато розмовляли про це й поволi з гiркотою усвiдомлювали, що на наше уявлення про сина впливали нашi власнi характери й мотиви. Ми розумiли, що мотиви соцiального порiвняння не гармонiювали з нашими глибинними цiнностями й могли призвести до умовноi любовi та врештi-решт – до зниження самооцiнки в нашого сина. Тож ми вирiшили зосередили зусилля на нас самих – не на технiках, а на глибинних мотивах i нашому сприйняттi. Замiсть намагатися його змiнити, ми спробували вiдсторонитися – вiдокремити себе вiд нього – i вiдчути його неповторнiсть, iндивiдуальнiсть, окремiшнiсть i цiннiсть.

Завдяки глибоким роздумам, а також вiрi та молитвам ми побачили свого сина в його унiкальностi. Ми побачили його багаторiвневий потенцiал, який вiн мав реалiзувати у своему власному темпi. Тож заспокоiлися й не заважали йому, дозволивши його особистостi проявитися. Ми зрозумiли, що наша природна роль полягала в тому, щоб пiдтримувати, любити й цiнувати його. Також ми свiдомо попрацювали над своiми мотивами й розвинули в собi внутрiшнi джерела впевненостi, щоб наша самооцiнка не залежала вiд «прийнятноi» поведiнки наших дiтей.

Так мало-помалу ми вiдкинули колишне сприйняття свого сина, розвинули в собi мотивацiю, засновану на цiнностях, i в нас виникли новi почуття. Тепер ми просто радiли, що вiн е, замiсть порiвнювати його з кимось чи осуджувати. Ми облишили спроби клонувати його за власними зразками чи порiвнювати iз суспiльними очiкуваннями. Перестали по-доброму, позитивно манiпулювати ним, щоб вiн вписувався у прийнятний суспiльний стандарт. А оскiльки ми побачили в ньому адекватну особистiсть, здатну дати раду життю, то вiдпала й потреба захищати його вiд глузувань.

Наш син звик до постiйного захисту, тож попервах свобода давалася йому нелегко, про що вiн нам казав, i ми слухали, проте реагували не так, як ранiше. «Нам не потрiбно тебе оберiгати, – таким було наше мовчазне послання. – З тобою все гаразд».

Минали тижнi й мiсяцi, i мало-помалу син вiдчував тиху впевненiсть у собi. Вiн розвивався й розквiтав поступово, у власному темпi. Вiн досить швидко став видатним за стандартними суспiльними мiрками (успiшностi, спорту, суспiльноi активностi), розвивався значно швидше, нiж це передбачав так званий природний процес розвитку. Згодом його кiлька разiв обирали на керiвнi посади в рiзнi учнiвськi органiзацii, вiн став спортсменом рiвня чемпiонатiв штату й приносив додому табелi, у яких стояли самi лише оцiнки «вiдмiнно». Вiн став цiкавою, вiдкритою особистiстю, i це дозволяло йому налагоджувати контакти з рiзними людьми, не утискуючи iхнiх iнтересiв.

Ми iз Сандрою думаемо, що «соцiально значущi» успiхи нашого сина були радше щасливим виявом його самовiдчуття, нiж реакцiею на суспiльне визнання. Для нас iз дружиною то був приголомшливий i дуже пiзнавальний досвiд, корисний як для спiлкування з iншими нашими дiтьми, так i для життя загалом. Завдяки йому ми на собi вiдчули й збагнули життево важливу рiзницю мiж етикою особистостi та етикою характеру. Наше нинiшне переконання добре описано в Книзi Приповiстей: «Над усе, що лише стережеться, серце свое стережи, бо з нього походить життя».




Головна i другорядна велич


Мiй досвiд iз сином, дослiдження питань сприйняття й читання лiтератури про успiх – усе разом породило вiдчуття, яке можна описати словом «Ага!», коли все раптом стае на своi мiсця. Зненацька я зрозумiв, який потужний вплив справляе етика особистостi, i чiтко побачив тi тонкi, часто не розрiзнюванi свiдомiстю невiдповiдностi мiж тим, що я вважав iстинним (певними поняттями, якi менi прищепили багато рокiв тому в дитинствi, та поняттями, невiд’емними для моеi власноi системи цiнностей), та фiлософiею швидкого подолання проблем, яку менi пропонувало повсякдення. Тепер я краще розумiв, чому, працюючи багато рокiв iз людьми з рiзних сфер життя, я стикався з тим, що тi поняття, яких я навчав i якi вважав ефективними, часто суперечили популярним поглядам.

Я не стверджую, що елементи етики особистостi (особисте зростання, вивчення навичок спiлкування й стратегiй впливу та позитивного мислення) не е корисними, ба навiть життево необхiдними для успiху. Навпаки. Проте це другоряднi, а не головнi риси. Напевно, використовуючи свою людську здатнiсть будувати на фундаментi попереднiх поколiнь, ми необачно зациклилися на своiй власнiй будiвлi й забули про фундамент, що ii пiдтримуе. Ми так довго збирали врожай там, де нiчого не сiяли, що забули про потребу сiяти.

Якщо я спробую застосовувати стратегiю й тактику впливу на людей, щоб схилити iх до потрiбних менi дiй, працювати краще, мати бiльшу мотивацiю, любити мене й одне одного, тодi як мiй характер мае фундаментальнi вади, такi як двоедушнiсть i нещирiсть, то мiй успiх триватиме недовго. Моя двоедушнiсть викличе недовiру, i все, що я робитиму (навiть застосовуючи так званi технiки хороших людських взаемин), люди сприйматимуть за спроби манiпуляцii. Моя гарна риторика чи хорошi намiри просто не матимуть значення. Якщо довiри мало чи ii немае взагалi, не буде й фундаменту для тривалого успiху. Лише справжне добро здатне вдихнути життя в стратегiю й тактику.

Зосередженiсть на застосуваннi технiк можна порiвняти iз зубрiнням до iспитiв у школi. Часом учневi вдаеться «проскочити» i навiть отримувати хорошi оцiнки, проте якщо вiн не працюватиме щодня, постiйно, то нiколи не оволодiе предметами, якi вивчае, i не розвине свiй розум до рiвня освiченоi людини.

Чи замислювалися ви коли-небудь над тим, як абсурдно було б готуватися лише до iспитiв у сiльському господарствi? Забути посадити й посiяти навеснi, прогуляти все лiто, а потiм восени спробувати зiбрати врожай? Ферма – це природна система, де треба важко працювати й неухильно дотримуватися процесу. Що посiеш, те й пожнеш, легких шляхiв не бувае.

Цей принцип також справджуеться в людськiй поведiнцi, у людських стосунках. Це теж природнi системи, що грунтуються на законi жнив. У штучно створенiй соцiальнiй системi, такiй як школа, людина якийсь час може сяк-так перебиватися, якщо навчиться манiпулювати людськими домовленостями, грати за правилами. У бiльшостi нетривалих людських взаемин можна вдатися до етики особистостi, щоб справити приемне враження завдяки шарму, навичкам спiлкування й нещирiй цiкавостi до чужих хобi. Ви можете застосувати технiки, спрямованi на швидке й легке досягнення результату, якi можуть спрацювати в однiй-двох ситуацiях. Проте для тривалих взаемин другоряднi риси не мають жодноi цiнностi. Без цiлiсностi й фундаментальноi сили характеру в життевих труднощах виринатимуть на поверхню iстиннi мотиви й на змiну нетривалому успiху прийдуть поразки в людських взаеминах.

Багатьом людям, що володiють другорядною величчю (тобто суспiльним визнанням iхнiх талантiв), бракуе головноi величi – доброти характеру. Рано чи пiзно це проявляеться в усiх iхнiх тривалих стосунках: iз колегами з бiзнесу, чоловiками й дружинами, друзями чи дiтьми, у яких настае криза пiдлiткового вiку. Характер здатен сказати про нас бiльше, нiж усi нашi слова. Як колись сказав Емерсон: «Ваше ество так голосно лунае у мене у вухах, що я не чую ваших слiв».

Авжеж, бувають ситуацii, коли людина мае силу характеру, проте iй бракуе комунiкацiйних навичок i це, поза сумнiвом, теж впливае на стосунки. Та однаково в цьому випадку наслiдки будуть другорядними.

В остаточному пiдсумку наша сутнiсть красномовнiша за все, що ми кажемо i робимо. Усiм нам це вiдомо. Є люди, яким ми довiряемо без вагання, бо знаемо iхнiй характер. Попри те, красномовнi вони чи нi, володiють вони навичками людських стосункiв чи нi, ми iм довiряемо й успiшно з ними працюемо.

Кажучи словами Вiльяма Джорджа Джордана: «Кожнiй окремiй людинi даровано дивовижну силу творити добро чи зло – це мовчазний, несвiдомий, непомiтний вплив ii життя. Просто людина постiйно випромiнюе свою сутнiсть, а не те, кого вона iз себе удае».




Сила парадигми


7 звичок надзвичайно ефективних людей мiстять чимало фундаментальних принципiв людськоi ефективностi. Цi звички базовi, головнi. Кожна з них – результат засвоення правильних принципiв, на яких грунтуються тривале щастя й успiх.

Та перш нiж ми зможемо справдi осягнути 7 звичок розумом, нам слiд зрозумiти, якi в нас е «парадигми» i як здiйснити «змiну парадигми».

Етика характеру та етика особистостi – це приклади соцiальних парадигм. Слово «парадигма» походить iз грецькоi. Колись це був науковий термiн, але нинi вiн вживаеться в ширшому контекстi й означае модель, теорiю, поняття, припущення чи систему координат. У бiльш загальному сенсi це наш спосiб «бачення» свiту – не фiзичного бачення очима, а сприйняття, розумiння, тлумачення.

Щоб краще зрозумiти, що таке парадигма, уявимо ii картою. Усi ми знаемо, що карта – це не сама територiя. Карта лише пояснюе певнi характернi особливостi територii. Те саме з парадигмою. Це теорiя, пояснення, модель чогось iншого.

Уявiть, що ви хочете дiстатися до певного мiсця в центрi Чикаго. У цьому вам дуже допоможе карта вулиць мiста. Та уявiть на хвилинку, що вам дали не ту карту. Через друкарську помилку карта з назвою «Чикаго» виявилася насправдi картою Детройта. Чи можете ви уявити всю глибину своеi фрустрацii, коли марно намагатиметеся дiстатися до мiсця призначення?

Ви можете працювати над своею поведiнкою: бути наполегливiшими, бiльше старатися, рухатися вдвiчi швидше. Проте всi вашi зусилля призведуть лише до того, що ви швидше опинитеся не в тому мiсцi.

Ви можете попрацювати над своiми «настановами» – мислити бiльш позитивно. Але це не приведе вас до мiсця призначення, проте, можливо, ви не будете цим аж так перейматися. Вашi настанови будуть такими позитивними, що ви будете щасливi, хоч би де ви опинилися.

Рiч у тiм, що так чи iнакше ви заблукаете. Фундаментальна проблема нiяк не пов’язана з вашою поведiнкою чи ставленням до життя. Вона пов’язана з тим, що у вас на руках – не та карта.

Стараннiсть буде важливою, якщо у вас правильна карта Чикаго, i коли дорогою вам траплятимуться неприемнi перешкоди, тодi в пригодi може стати налаштованiсть на позитив. Але найперша й найважливiша вимога – це правильнiсть карти.

У кожного з нас у головi багато-багато карт, якi можна подiлити на двi категорii – карти реального стану речей, тобто дiйсностi, i карти бажаного стану речей, тобто цiнностi. Усе, що ми переживаемо, ми тлумачимо за цими внутрiшнiми картами. Ми рiдко ставимо пiд сумнiв iхню точнiсть, найчастiше ми навiть не усвiдомлюемо, що вони iснують. Ми просто припускаемо, що бачимо все так, як воно е насправдi, чи так, як мае бути.

З цих припущень i виростають наша поведiнка та настанови щодо життя. Те, яким ми бачимо свiт, – джерело способу нашого мислення й наших вчинкiв.

Перед тим як продовжувати, я пропоную вам один iнтелектуально-емоцiйний експеримент. Протягом кiлька секунд просто по-роздивляйтеся картинку на наступнiй сторiнцi.

А тепер зазирнiть на сторiнку 38 i ретельно опишiть те, що бачите на картинцi.

Чи бачите ви жiнку? Як вам здаеться, скiльки iй рокiв? Яка вона iз себе? У що вдягнена? Ким ви ii бачите, у якiй ролi?

Найiмовiрнiше, ви скажете, що жiнцi на другiй картинцi рокiв 25, вона гарненька, модниця, у неi маленький носик i вдавано-скромна манера триматися. Якщо ви самотнiй чоловiк, то, можливо, захотiли б запросити ii на побачення. Якщо ви продаете одяг, то могли б узяти ii на роботу манекенницею.

Та що, як я скажу вам, що ви помиляетеся? Що, як я скажу, що на цьому малюнку зображено жiнку рокiв 60–70, вона сумна, у неi великий нiс i навряд чи хтось мiг би назвати ii манекенницею? Таким, як вона, зазвичай допомагають перейти через дорогу.








Хто мае рацiю? Погляньте на малюнок ще раз. Бачите стару жiнку? Якщо не бачите, спробуйте ще раз. Бачите ii великий гачкуватий нiс? Їi шаль?

Якби ми з вами спiлкувалися вiч-на-вiч, то обговорили б картинку. Ви описали б те, що бачите, менi, а я подiлився б своiми враженнями з вами. Ми могли б розмовляти доти, доки чiтко не показали одне одному, що бачимо.

Оскiльки такоi можливостi в нас немае, роздивiться наступний малюнок i повернiться знову до цiеi картинки. А тепер ви бачите стару? Важливо, щоб ви ii побачили, перш нiж читати далi.








Уперше ця вправа трапилася менi багато рокiв тому в Гарвардськiй школi бiзнесу. Викладач використав ii як наочне й промовисте свiдчення того, що двое людей можуть бачити одне й те саме по-рiзному й водночас мати рацiю. Це не логiка, це психологiя.

Викладач принiс в аудиторiю стос великих карток. На половинi з них було зображено молоду жiнку, яку ви бачили на сторiнцi 37, а на iншiй – стару жiнку зi сторiнки 57. Вiн роздав iх студентам: картинку з молодою жiнкою на один бiк аудиторii, зi старою – на iнший. Вiн попросив нас роздивитися картки, зосереджено iх вивчати впродовж десяти секунд, а потiм повернути. Вiдтак викладач вивiв на проекторi малюнок, який ви бачили на сторiнцi 38, поеднавши обидвi картинки, i запитав у нас, студентiв, що ми бачимо. Майже всi, хто спершу роздивилися на картцi зображення молодоi жiнки, побачили на спроектованiй картинцi молоду. І практично всi, хто бачив на картцi стару, побачили стару й на зображеннi.

Вiдтак професор попросив одного зi студентiв пояснити, що той бачить, студентцi з протилежного боку аудиторii. Пiд час обговорення спалахнула суперечка.

– Тобто як це стара жiнка? Їй не бiльше за двадцять – двадцять два роки!

– Та ну, ти жартуеш. Їй сiмдесят, а може, й усi вiсiмдесят!

– Що з тобою таке? Чи ти слiпа? Ця жiнка молода, вродлива. Я б не вiдмовився пiти з нею на побачення. Вона гарненька.

– Гарненька? Та вона стара шкапа. Обмiн аргументами тривав, кожен був твердо переконаний у тому, що бачив, i не хотiв поступатися. Усе це вiдбувалося всупереч тому, що студенти мали надзвичайно важливу перевагу: на початку вправи iм показали, що iснуе iнший погляд (хоча бiльшiсть iз нас нiзащо цього не визнае). Незважаючи на це, попервах лише декiлька студентiв справдi намагалися побачити ту картинку з iншоi точки зору.

Через якийсь час (що сплинув у марних спробах порозумiтися), один зi студентiв пiдiйшов до екрана й показав лiнiю на малюнку. «Ось намисто молодоi жiнки». А iнший сказав: «Нi, це ж рот староi». Вони обговорювати окремi вiдмiнностi, та врештi-решт студенти прозрiли, коли очевидними стали обидва зображення. Подальша розмова точилася вже в спокiйнiй атмосферi взаемоповаги, i всi присутнi в аудиторii нарештi змогли подивитися на малюнок з iншого ракурсу. Та коли ми вiдводили погляди, а потiм знову поверталися до картинки, бiльшiсть одразу бачили тi обриси, якi роздивилися в першi десять секунд.

Я часто використовую цю демонстрацiю сприйняття в роботi з людьми та органiзацiями, бо вона розкривае дуже багато аспектiв особистiсноi та мiжособистiсноi ефективностi. Передусiм вона показуе, як сильно поставленi умови впливають на наше сприйняття, нашi парадигми. Якщо десять секунд можуть так разюче вплинути на наше бачення стану речей, то що вже казати про умовнi рефлекси, якi складаються в нас протягом життя? Усi впливи, що iх ми зазнаемо в життi (вiд родини, школи, церкви, робочого середовища, друзiв, колег i поточних соцiальних парадигм, таких як етика особистостi) вiдкладають на нас свiй тихий, неусвiдомлений вiдбиток i сприяють формуванню нашоi системи координат, наших парадигм, наших карт.

Цей дослiд також показуе, що такi парадигми – джерело настанов i вчинкiв. Ми не можемо бути цiлiсними особистостями за iх межами. Ми просто не зможемо пiдтримувати свою цiлiснiсть, якщо розмовлятимемо й ходитимемо iнакше, нiж бачимо. Якщо ви потрапили до тих 90 %, якi зазвичай бачать на об’еднаному малюнку молоду жiнку, коли iм поставлено умову щось роздивитися, то ви, поза сумнiвом, навряд чи зможете думати про неi як про людину, якiй допомагають перейти дорогу. Як ваше ставлення до неi, так i вашi вчинки щодо неi мають узгоджуватися з тим, якою ви ii бачите.

Це змушуе нас замислитися над одним з основних огрiхiв етики особистостi. Спроби змiнити зовнiшнi настанови й поведiнку не дадуть жодних дивiдендiв у тривалiй перспективi, якщо ми не переглянемо базових парадигм, з яких витiкають ставлення i вчинки.

Ця демонстрацiя сприйняття також показуе, як потужно нашi парадигми впливають на взаемини з людьми. Нам здаеться, що ми бачимо все чiтко й об’ективно, проте настае момент, коли ми усвiдомлюемо, що iншi зi свого чiткого й не менш об’ективного погляду бачать усе дещо iнакше. «Де ми встанемо, залежить вiд того, де ми сидимо».

Усiм нам видаеться, що ми бачимо речi такими, якими вони е, що ми об’ективнi. Та насправдi це не так. Ми бачимо свiт не таким, яким вiн е, а таким, якими е ми самi – або ж таким, яким його роблять нашi умовностi. Коли ми розтуляемо рота, щоб описати те, що бачимо, то зрештою описуемо себе, свое сприйняття, своi парадигми. Коли iншi люди з нами не погоджуються, нам одразу ж здаеться, що з ними щось не так. Проте, як показуе дослiд iз картинками, щирi, розважливi люди бачать свiт по-рiзному, кожен – крiзь унiкальну призму свого досвiду.

Це не означае, що фактiв не iснуе. У наочнiй демонстрацii двое iндивiдiв, якi спочатку зазнали впливу рiзних малюнкiв, дивляться на третiй малюнок разом. Тепер вони бачать перед собою тi самi iдентичнi факти – чорнi лiнii та бiлi прогалини – i зрештою визнають, що це факти. Проте iнтерпретацiя цих фактiв кожною людиною репрезентуе попереднiй досвiд, i факти самi по собi не мають жодного значення без iнтерпретацii.

Що краще ми розумiемо своi базовi парадигми, карти чи припущення (а також те, як сильно на нас впливае наш досвiд), то бiльшою буде наша спроможнiсть узяти на себе вiдповiдальнiсть за цi парадигми, випробувати iх, влаштувати iм перевiрку реальнiстю, слухати iнших i вiдкрито сприймати iхне бачення свiту. Це дасть нам змогу розширити своi горизонти й дiстати значно об’ективнiшi данi.




Сила змiни парадигми


Імовiрно, найважливiший урок, який можна винести з демонстрацii сприйняття, лежить у сферi змiни парадигми, оте «Ага!», коли хтось нарештi «бачить» об’еднаний малюнок iз другого боку. І що сильнiше людина прив’язана до початковоi перцепцii, то потужнiшим буде «Ага!». Це наче лампочка, що зненацька вмикаеться й розганяе темряву.

Термiн «змiна парадигми» вперше запропонував Томас Кун у своiй видатнiй i впливовiй працi «Структура наукових революцiй». Кун показуе, що практично кожен вагомий прорив у науковiй царинi – це завжди результат прощання з традицiею, старими способами мислення, старими парадигмами.

Для славетного египетського астронома Птолемея Земля була центром Усесвiту. Проте Коперник, зазнавши великого опору й переслiдування, змiнив цю парадигму – розташував у центрi Сонце. І зненацька вся система астрономiчних поглядiв постала в iншiй iнтерпретацii.

Ньютонiвська модель фiзики була точною парадигмою й досi е базою для сучасноi iнженерii. Але вона була частковою, неповною. Революцiею у свiтi науки стала парадигма Ейнштейна – теорiя вiдносностi, яка мала бiльшу цiннiсть з огляду на прогнозованiсть i пояснення.

Поки не було висунуто мiкробну теорiю, багато жiнок i дiтей гинули пiд час пологiв, i нiхто не мiг збагнути причину. На вiйнi бiльше солдатiв помирало вiд незначних ран i хвороб, нiж вiд важких поранень. Та поява мiкробноi теорii – новоi парадигми, кращого розумiння того, що вiдбувалося, – уможливила суттевi змiни на краще в медицинi.

США сьогоднi – це наслiдок змiни парадигми. Столiттями традицiйнi уявлення про владу втiлювала монархiя, божественне право королiв. Потiм на змiну iй прийшла нова парадигма – правлiння народу й для народу. Так народилася конституцiйна демократiя, вивiльнивши надзвичайну людську енергiю та потенцiал i запровадивши стандарт життя, свободи й незалежностi, впливу й надii, що не мали рiвних у свiтовiй iсторii.

Не всi змiни парадигм вiдбуваються в позитивний бiк. Як ми вже помiтили, зсув вiд етики характеру до етики особистостi вiдмежував нас вiд корiння, що живить справжнiй успiх i щастя.

Але попри те, позитивний чи негативний цей зсув, вiдбуваеться вiн миттево чи поступово, – змiни парадигми змiщують нашi точки зору на свiт, змiнюють погляди. І цi змiщення призводять до величезних змiн. Нашi парадигми, правильнi вони чи неправильнi, – це джерело наших установок i вчинкiв, а в пiдсумку – наших взаемин з iншими людьми.



Пригадую мiнi-змiну парадигми, яку я пережив одного недiльного ранку в пiдземцi Нью-Йорка. Люди у вагонi сидiли тихо: хтось читав газету, хтось поринув у роздуми, iншi вiдпочивали, заплющивши очi. Сцена спокiйна, мирна, сонна.

Аж тут на однiй станцii до вагона зайшов чоловiк iз дiтьми. Дiтлахи були такi галасливi й неслухнянi, що атмосфера у вагонi змiнилася миттево.

Чоловiк сiв коло мене й заплющив очi, на поводження своiх дiтей вiн, вочевидь, не звертав анi найменшоi уваги. Малюки галасували, жбурляли рiзнi речi, навiть хапали в людей iхнi газети. Усiх це дуже непокоiло. Проте батько, сидячи бiля мене, i пальцем не поворухнув.

У такiй ситуацii важко було стримати роздратування. Я повiрити не мiг, що чоловiк настiльки байдужий, щоб дозволяти дiтям так бешкетувати й просто сидiти склавши руки. Роздратування решти пасажирiв теж було доволi помiтним. Тож я повернувся до нього й надзвичайно терпляче й стримано, як менi здавалося, сказав:

– Сер, вашi дiти дуже турбують пасажирiв. Чи не могли б ви трохи iх угамувати?

Чоловiк пiдвiв погляд, неначе вперше усвiдомив, що вiдбуваеться, i тихо вiдповiв:

– Так, ваша правда. Мабуть, я маю щось зробити. Ми iдемо з лiкарнi, де годину тому померла iхня мати. Я не знаю, що думати, i, напевно, вони теж розгубленi.

Можете собi уявити, що я вiдчув тiеi митi? Моя парадигма змiстилася. Зненацька я iнакше побачив ситуацiю, i через те, що я iнакше бачив, я iнакше думав, iнакше вiдчував, iнакше поводився. Мое роздратування щезло без слiду. Я не мусив турбуватися про те, щоб контролювати своi настанови чи поведiнку. Бiль того чоловiка, спiвчуття й жаль до нього наповнили мое серце.

– Ваша дружина померла? Ох, я вам так спiвчуваю! Може, розкажете? Чим я можу вам допомогти?

Усе змiнилося за одну-едину мить.



Подiбну фундаментальну змiну мислення люди часто переживають, коли потрапляють у ситуацiю, коли е загроза життю, i зненацька в iншому свiтлi бачать своi прiоритети, чи коли раптово опиняються в новiй ролi, наприклад чоловiка чи дружини, батька/матерi чи дiдуся/бабусi, керiвника чи лiдера.

З етикою особистостi ми могли б згаяти тижнi, мiсяцi, навiть роки на спроби змiнити своi настанови та поведiнку й навiть близько не пiдiйти до феномена змiни, яка вiдбуваеться спонтанно, коли ми все бачимо iнакше.

Стае очевидним: якщо ми хочемо якихось незначних змiн у життi, то, напевно, можна зосередитися на настановах i поведiнцi. Але якщо нам потрiбнi справдi великi, грандiознi змiни, потрiбно працювати над своiми базовими парадигмами.

Як сказав Торо: «На кожну тисячу тих, хто зривае листя зла, лише один сiче пiд корiнь». На значнi змiни в життi ми можемо розраховувати лише тодi, коли перестанемо займатися «листям» настанов i поведiнки й вiзьмемося за корiння, тобто попрацюемо з парадигмами, у яких нашi настанови i вчинки беруть початок.




Бачити й бути


Авжеж, не всi змiни парадигми вiдбуваються миттево. На вiдмiну вiд мого раптового прозрiння в метро, процес змiни парадигми, що його ми iз Сандрою пережили з нашим сином, був повiльним, важким, плановим. Перший пiдхiд, який ми до нього застосували, став наслiдком багаторiчного впливу соцiального середовища й досвiду етики особистостi. То був результат роботи глибинних парадигм нашого успiху в ролi батькiв i вимiрювання успiху наших дiтей. І лише тодi, коли вiдбулися змiни в цих базових парадигмах, ми змогли кардинально змiнитися самi й змiнити ситуацiю.

Для того щоб побачити свого сина в iншому свiтлi, ми iз Сандрою мали стати iншими. Ми працювали над зростанням i розвитком свого характеру, i на основi цих зусиль постала нова парадигма.

Парадигми не вiддiльнi вiд характеру. У людей бачити означае бути. А те, що ми бачимо, тiсно переплетено з тим, хто ми е. Нам не вдасться вiдчутно змiнити свое бачення, водночас не змiнивши свого буття, i навпаки.

Навiть у тому на перший погляд миттевому досвiдi змiни парадигми в метро моя змiна бачення була результатом мого характеру й ним обмежувалася.

Я певен, що е люди, якi, навiть раптово осягнувши iстинну ситуацiю, вiдчули б лише легкий дотик жалю чи невиразне почуття провини й сидiли б далi, мовчки й збентежено бiля вбитого горем чоловiка. З iншого боку, так само я впевнений, що знайшлися б люди, якi виявили б значно бiльшу чутливiсть, одразу зрозумiли б, що е якась глибша проблема, i простягнули руку розумiння та допомоги ранiше, нiж я.

Парадигми потужнi, бо вони створюють об’ектив, крiзь який ми бачимо свiт. Змiна парадигми – це сила, необхiдна для суттевих зрушень у життi незалежно вiд того, чи була ця змiна спонтанною, чи процес минав повiльно й був запланованим.




Парадигма, побудована на принципах


Етика характеру базуеться на фундаментальнiй iдеi про те, що iснують принципи, якi керують успiшнiстю людини, природнi закони, якi дiють у людському вимiрi, так само реальнi, так само незмiннi й безумовно присутнi, як, наприклад, закон сили тяжiння у вимiрi тiлесному.

Ідею реальностi (та потужного впливу) цих принципiв добре iлюструе ще одна iсторiя змiни парадигми, яку розповiв Френк Кох у «Proceedings», журналi Вiйськово-морського iнституту.



Два лiнкори, що були в складi навчальноi ескадрильi, кiлька днiв перебували в морi на маневрах в умовах шторму. Я служив на флагманi i якось уночi заступив на вахту на мiсток. Видимiсть була поганою, мiсцями стелився туман, тож капiтан теж залишався на мiстку, стежачи за всiм, що вiдбувалося на суднi.

Невдовзi по тому, як посутенiло, дозорець iз крила мiстка доповiв:

– Свiтло по правому борту.

– Нерухоме чи рухаеться? – гукнув капiтан.

– Нерухоме, капiтане, – вiдповiв дозорець. Це означало, що нам загрожувало зiткнення з тим кораблем.

Капiтан повернувся до сигнальника.

– Просигналiзуй цьому судну: у нас зустрiчний курс, раджу змiнити курс на двадцять градусiв.

Вiдповiдь прийшла така:

– Бажано, щоб ви змiнили курс на двадцять градусiв.

– Просигналiзуй: я капiтан, змiнiть курс на двадцять градусiв.

– Я матрос другого класу, – була вiдповiдь. – Раджу вам змiнити курс на двадцять градусiв.

Капiтан не на жарт розлютився.

– Просигналiзуй: я на лiнкорi, мiняйте курс на двадцять градусiв, – визвiрився вiн.

– А я на маяку, – заблимало у вiдповiдь свiтло.

Довелося нам змiнити курс.


Завдяки змiнi парадигми, якоi зазнав капiтан (а разом iз ним i ми, читаючи цю iсторiю), ситуацiя постае в цiлковито iнакшому свiтлi. Ми бачимо реальнiсть, яку формуе капiтанове обмежене сприйняття, ту реальнiсть, яку нам так само, як i капiтану в туманi, важливо розумiти в нашому повсякденному життi.

Принципи – як маяки. Це природнi закони, яких не можна порушувати. Як зазначив Сесiл Демiль щодо принципiв, викладених у його монументальному фiльмi «Десять заповiдей»: «Переступити закон неможливо. Ми можемо зламати собi життя, переступаючи закон, але сам закон залишиться непорушним».

Індивiди можуть переглянути все свое життя й iнтеракцii з огляду на парадигми, карти, якi постають з iхнього досвiду та впливу середовища, проте цi карти не тотожнi самiй територii. Вони – «суб’ективна реальнiсть», лише спроба описати територiю.

«Об’ективна реальнiсть», тобто сама територiя, складаеться з принципiв-«маякiв», вiд яких залежить зростання й щастя людини, природних законiв, що були вплетенi в тканину кожного цивiлiзованого суспiльства впродовж вiкiв iсторii та становлять пiдгрунтя кожноi родини й органiзацii, якi iснували довго й процвiтали. Те, наскiльки точно нашi розумовi карти описують територiю, не впливае на ii iснування.

Реальнiсть цих принципiв (природних законiв) стане очевидною для кожного, хто глибоко замислиться й уважно розгляне цикли суспiльноi iсторii. Цi принципи з’являються знову й знову, i те, наскiльки люди визнають iх i живуть iз ними в гармонii, визначае, до чого прямуе це суспiльство: до виживання й стабiльностi чи до розпаду й руйнування.

Принципи, про якi я говорю, не е езотеричними, мiстичними чи «релiгiйними» iдеями. У цiй книжцi немае жодного принципу, який був би унiкальним для якогось окремого вiрування чи релiгii, включно з моею власною. Цi принципи можна знайти в усiх великих релiгiях, що iснували вiками, а також тривких соцiально-фiлософських та етичних системах. Вони самоочевиднi, iхню дiевiсть може легко перевiрити кожен iндивiд. Складаеться таке враження, що цi принципи (природнi закони) становлять невiд’емну частину людськоi природи, свiдомостi, совiстi. Схоже, вони притаманнi всiм людським iстотам, хоча середовище та небажання iх дотримуватися може iх притлумлювати.

Вiзьмiмо, наприклад, принцип чесностi, з якого постае наше поняття рiвностi й справедливостi. Природним вiдчуттям чесностi, здаеться, надiленi маленькi дiти незалежно вiд середовища, у якому вони зростають. Рiзнi люди по-рiзному розумiють, що таке чеснiсть i як ii досягти, проте усвiдомлюють це поняття практично всi.

Іншими прикладами можна вважати цiлiснiсть i щирiсть. Вони створюють основу довiри, таку необхiдну для спiвпрацi й тривалого особистiсного та мiжособистiсного зростання.

Ще один принцип – людська гiднiсть. Базове поняття про цю цiннiсть (принцип) викладено в Декларацii незалежностi Сполучених Штатiв: «Ми вважаемо за самоочевиднi iстини, що всiх людей створено рiвними; що Творець обдарував iх певними невiдбiрними правами, до яких належать життя, свобода й прагнення щастя».

Інший принцип – служiння, тобто iдея власного внеску в розвиток суспiльства. Ще один – якiсть, або ж прагнення до досконалостi.

Є ще принцип потенцiалу, який полягае в тому, що всi ми – ембрiони й можемо виростити, розвинути в собi й поступово вивiльняти все бiльший i бiльший потенцiал, вiдкривати дедалi бiльше своiх талантiв. Тiсно пов’язаний iз потенцiалом i принцип зростання – процес вивiльнення потенцiалу й розвинення талантiв iз супутньою потребою в таких принципах, як терпiння, плекання й заохочування.

Не слiд плутати принципи з практикою. Практика – це окрема дiяльнiсть чи дiя. Практика, що була дiевою за одних обставин, не конче спрацюе в iнших. Це можуть засвiдчити батьки, що намагалися виховати другу дитину точнiсiнько так само, як першу.

Практики специфiчнi й залежать вiд ситуацii, тодi як принципи – це глибиннi, фундаментальнi iстини, що мають унiверсальне застосування. Їх можна застосувати до iндивiдiв, до шлюбiв, родин, приватних i державних органiзацiй будь-якого типу. Коли цi iстини людина засвоюе й вони стають звичками, це вiдкривае шлях до найрiзноманiтнiших практик, якi допомагають давати собi раду в рiзних ситуацiях.

Принципи – не цiнностi. Банда злодiiв може подiляти спiльнi цiнностi, проте вони суперечитимуть фундаментальним принципам, про якi ми говоримо. Принципи – це територiя. Цiнностi – це карти. Цiнуючи правильнi принципи, ми оволодiваемо iстиною – знанням про реальний стан речей.

Принципи – це керiвнi настанови для людськоi поведiнки, перевiренi часом i визнанi такими, що мають неминущу, перманентну цiннiсть. Вони фундаментальнi. Вони по сутi безумовнi, бо е самоочевидними. Один зi способiв швидко осягнути самоочевидну природу принципiв – просто уявити, якими абсурдними будуть спроби жити успiшним життям на пiдставi протилежностей цих принципiв. Сумнiваюся, що хтось всерйоз вважае нечеснiсть, обман, ницiсть, непридатнiсть, посереднiсть чи виродження мiцною основою для тривалого щастя й успiху. Хоча люди можуть сперечатися про те, що таке принципи, як вони виявляють себе i як за ними жити, однак, схоже, усi усвiдомлюють i розумiють, що вони iснують.

Що бiльше нашi карти-парадигми вiдповiдатимуть цим принципам (природним законам), то бiльш функцiональними й точними вони будуть. Правильнi карти надзвичайно вплинуть на нашу особистiсну й мiжособистiсну ефективнiсть, набагато бiльше, нiж будь-якi зусилля, витраченi на те, щоб змiнити своi настанови й поведiнку.




Принципи зростання й змiн


Принада етики особистостi, ii велика привабливiсть полягае в тому, що та пропонуе швидкий i простий спосiб зажити хорошим життям: бути успiшною особистiстю, мати цiкавi багатограннi стосунки з людьми, оминаючи природний процес роботи й зростання, що його уможливлюе.

Це символ без значення. Це схема «як швидко розбагатiти», що обiцяе «багатство без найменших зусиль». І на перший погляд вона може навiть привести до успiху, але комбiнатор залишиться комбiнатором.

Етика особистостi iлюзорна й оманлива. А намагатися за допомогою ii технiк i методiв швидкого подолання проблем отримати якiснi результати – це те саме, що шукати вулицю в Чикаго за картою Детройта.

Ерiх Фромм, уважний й проникливий спостерiгач за корiнням i плодами етики особистостi, сказав:



Нинi нам дедалi частiше трапляеться iндивiд, що поводиться, як автомат, не знае й не розумiе самого себе, i едина людина, яку вiн знае, – та, якою вiн мае бути. Чия беззмiстовна балаканина замiнила змiстовну мову, чия штучна усмiшка посiла мiсце щирого смiху, а замiсть справжнього болю тепер глухий вiдчай. Щодо цього iндивiда можна зробити кiлька висновкiв. Перше – вiн страждае на порушення безпосередностi й iндивiдуальностi, якi можуть здаватися невилiковними. Водночас можна стверджувати, що вiн суттево не вiдрiзняеться вiд iнших мiльйонiв нас, людей, якi ходять цiею землею.


Упродовж усього життя людина проходить послiдовнi стадii зростання й розвитку. Дитина вчиться перевертатися, сiдати, повзати, потiм ходити й бiгати. Кожен етап важливий, i для кожного потрiбен час. Жоден крок не можна оминати.

Ця iстина справджуеться на всiх етапах життя, в усiх сферах розвитку незалежно вiд того, учишся ти грати на пiанiно чи ефективно спiлкуватися з колегами. Це стосуеться iндивiдiв, шлюбiв, родин та органiзацiй.

Ми знаемо й приймаемо цей факт, тобто принцип поступу у сферi фiзичнiй, проте у сферi почуттiв i навiть у сферi характеру особистостi мало хто його розумiе, i не так уже це й просто. Та навiть якщо ми його розумiемо, то прийняти його й жити з ним у гармонii ще важче, на це спроможнi взагалi лише одиницi. Вiдтак ми iнодi шукаемо спрощених шляхiв, сподiваючись оминути деякi з цих важливих етапiв, щоб заощадити час i зусилля, але так само мати бажаний результат.

Але що вiдбуваеться, коли ми намагаемося «зрiзати кут» у природному процесi нашого зростання й розвитку? Якщо ви посередньо граете в тенiс, але вирiшите грати краще, щоб справити гарне враження, до чого це призведе? Чи допоможе вам саме позитивне мислення успiшно зiграти проти професiонала?

А що буде, якщо ви запевните своiх друзiв у тому, що вмiете грати на пiанiно на рiвнi професiйного пiанiста, тодi як насправдi ви початкiвець?

Вiдповiдi очевиднi. Процес поступу неможливо порушити, проiгнорувати чи обiйти. Це протиприродно, i будь-якi спроби «зрiзати кут» ведуть до розчарування й фрустрацii.

Якщо мiй професiоналiзм у якiйсь сферi можна оцiнити на двiйку за десятибальною шкалою i я захочу перейти на п’ятий рiвень, то спершу менi доведеться розвиватися до третього рiвня. «Дорога завдовжки тисячу миль починаеться з першого кроку», i просуватися доведеться крок за кроком.

Якщо ви не дасте вчителевi знати, на якому ви рiвнi (поставивши запитання чи виявивши свою необiзнанiсть), то не зможете нiчого навчитися й пiти вперед. Довго прикидатися обiзнаними ви не зможете, бо рано чи пiзно вас викриють. Зiзнання у власному невiгластвi – це найчастiше перший крок у нашiй освiтi. Торо казав: «Як ми можемо пам’ятати про свое невiгластво, хоча цього вимагае рух уперед, якщо постiйно застосовуемо своi знання?»

Пригадую один випадок, коли двi молодi жiнки – доньки мого приятеля – прийшли до мене заплаканi й почали жалiтися на свого батька, його рiзкiсть i брак розумiння. Вони боялися вiдкритися батькам, тому що боялися наслiдкiв. Та попри це вони вiдчайдушно хотiли, щоб батьки iх любили, розумiли й давали поради.

Я поговорив iз батьком, i з’ясувалося, що в принципi вiн усвiдомлюе проблему. Проте, визнаючи, що мае вибуховий темперамент, вiн не хотiв брати за нього вiдповiдальнiсть i чесно погодитися з тим, що рiвень його емоцiйного розвитку низький. Зробити перший крок до змiн було понад силу для його гордовитого характеру.

Щоб ефективно спiлкуватися з дружиною, чоловiком, дiтьми, друзями чи колегами, ми повиннi навчитися слухати. А це вимагае емоцiйноi сили. Щоб слухати, потрiбнi терплячiсть, вiдкритiсть i бажання розумiти – високорозвиненi якостi характеру. Набагато простiше лишатися на низькому емоцiйному рiвнi й давати поради високого рiвня.

У випадку гри в тенiс чи на пiанiно наш рiвень розвитку доволi очевидний, вдавати iз себе когось iншого не вийде. Проте у сферi характеру й емоцiйного розвитку все значно складнiше. З незнайомцями чи знайомими ми можемо позувати й надягати маски. Ми можемо прикидатися. І якийсь час це навiть збуватиметься нам iз рук – принаймнi в суспiльствi. Можливо, нам навiть вдасться обдурити самих себе. Утiм, я вважаю, що бiльшiсть iз нас знають, якi ми насправдi всерединi, та й, напевно, багато кому з тих, з ким ми живемо й працюемо, теж це вiдомо.

Менi часто доводилося бачити наслiдки спроб обiйти цей природний процес поступу у свiтi бiзнесу, коли керiвники намагаються «купити» собi нову культуру пiдвищеноi продуктивностi, якостi, хорошоi атмосфери в колективi й покращеного обслуговування клiентiв: виголошують полум’янi промови, проводять тренiнги, на яких навчають постiйно всмiхатися, i здiйснюють зовнiшнi втручання або через злиття, придбання й дружнi чи не надто дружнi поглинення. Проте вони не враховують клiмату низькоi довiри, який породжують такi манiпуляцii. Коли ж цi методи не спрацьовують, вони шукають iнших методiв етики особистостi, якi неодмiнно дадуть результат – весь час iгноруючи й порушуючи природнi принципи та процеси, на яких базуеться культура великоi довiри.



Пам’ятаю, як я сам багато рокiв тому порушив цей принцип у своему батькiвствi. Одного дня я повернувся додому на день народження донечки, якiй виповнилося три роки, i побачив, що вона сидить у кутку вiтальнi й демонстративно притискае до себе всi своi подарунки, щоб iншi дiти не могли з ними гратися. Перше, що впало менi в око, – кiлька батькiв у вiтальнi були свiдками цiеi демонстрацii егоiзму. Менi стало соромно, не в останню чергу тому, що я викладав в унiверситети курси з людських взаемин. І я знав (принаймнi вiдчував), чого очiкували вiд мене цi батьки.

Атмосфера в кiмнатi була дуже напружена: дiти скупчилися навколо моеi донечки, простягали до неi руки й просили погратися подарунками, якi вони iй принесли, а моя дитина вперто вiдмовляла. Тодi я сказав собi: «Авжеж, я маю навчити ii дiлитися. Умiння дiлитися з iншими – це одна з найбiльших цiнностей, у якi ми вiримо».

Тому спершу я спробував просто попросити:

– Зайчику, чи не могла б ти подiлитися з друзями iграшками, якi вони тобi подарували?

– Нi, – рiшуче вiдповiла моя дитина.

Далi я спробував вдатися до аргументацii.

– Доню, якщо ти будеш дiлитися з дiтками iграшками, коли вони приходять до тебе в гостi, тодi й вони дiлитимуться з тобою, коли ти приходитимеш до них.

Але знову вiдповiдь була «Нi!».

Тепер я вiдчув ще бiльше збентеження, бо всiм було очевидно, що я не мiг вплинути на свою дитину. Третiм методом був хабар. Я дуже м’яко сказав: «Сонечко, якщо ти подiлишся, у мене буде для тебе сюрприз. Я дам тобi жувальну гумку».

– Я не хочу гумки! – крикнула вона.

Це почало мене дратувати. Учетверте я вдався до залякування й погроз.

– Якщо не даси дiтям iграшок, покараю!

– Менi однаково! – вигукнула вона. – Це моi iграшки, я не повинна iх нiкому давати!

Урештi-решт я застосував силу: просто взяв деякi iграшки й дав iх дiтям.

– Берiть, дiтки, грайтеся.

Можливо, моiй дочцi потрiбно було дiзнатися, що це таке – володiти речами, перш нiж вона змогла б iх вiддавати. (У принципi, справдi, як я можу вiддати те, чим не володiю?) Їй потрiбно було, щоб ii батько був бiльш зрiлим емоцiйно й мiг ii цього навчити.

Проте на той момент я бiльше цiнував думку батькiв iнших дiтей про мене, нiж розвиток моеi дитини й нашi з нею стосунки. Я просто вирiшив, що маю рацiю: вона повинна дiлитися й чинить неправильно, коли цього не робить.

Напевно, я покладав на неi сподiвання вищого рiвня просто тому, що сам був на нижчому. Я не мiг чи не хотiв виявляти терплячiсть i розумiння, тож очiкував, що вона вiддаватиме iграшки. Намагаючись компенсувати свiй недолiк, я позичив силу у свого становища та авторитету й змусив ii зробити те, чого я вимагав.

Але позичена сила переростае в слабкiсть. Вона ослаблюе позичальника, бо вiн залежить вiд зовнiшнiх факторiв, якi допомагають йому досягати бажаного. Ослаблюе людину, змушену поступитися, затримуючи розвиток незалежного мислення, зростання та внутрiшню дисциплiну. І врештi-решт пiдривае стосунки. Спiвпрацю заступае страх, й обое людей, мiж якими вiдбуваються взаемини, стають бiльш нестриманими й настороженими.

А що стаеться, коли джерело позиченоi сили – нехай це великi габарити чи фiзична сила, становище, авторитет, посвiдчення, символи статусу, зовнiшнiсть чи колишнi досягнення – змiнюеться або вичахае?

Якби я був бiльш зрiлим, то поклався б на свою власну внутрiшню силу – свое розумiння здатностi дiлитися та зростати й свою здатнiсть любити й пiклуватися – i дозволив дочцi самiй зробити вiльний вибiр, хоче вона дiлитися чи нi. Можливо, спробувавши вмовити ii, я звернув би увагу дiтей на цiкаву гру, зняв би зi своеi дитини весь той емоцiйний тиск, який на неi чинили. І дiзнався б, що дiти, щойно вони пiзнають вiдчуття власностi, дiляться з iншими дуже природно, вiльно й спонтанно.

З цiеi ситуацii я винiс такий урок: е час, щоб повчати, i час, щоб не повчати. Бо коли стосунки напруженi й у повiтрi висять негативнi емоцii, спроба повчати часто сприймаеться як осуд i неприязнь. Але якщо порозмовляти з дитиною сам на сам, тихо, без суперечок, i обговорити цiннiсть щедростi, можна досягти значно бiльшого. Можливо, емоцiйна зрiлiсть, необхiдна для того, щоб це зробити, була в той час за межами мого рiвня терплячостi та внутрiшнього контролю.

Напевно, людина спершу мае навчитися володiти речами, а вже потiм – безкорисливо ними дiлитися. Багато людей, якi вiддають знехотя чи вiдмовляються дарувати й дiлитися у шлюбi та родинах, можливо, нiколи насправдi не знали, що таке володiти собою, власним вiдчуттям iдентичностi та самоповаги. Якщо ми хочемо справдi допомогти своiм дiтям зростати й розвиватися, потрiбно бути достатньо терплячими, щоб дозволити iм пiзнати вiдчуття володiння, а також бути достатньо мудрими, щоб прищепити iм цiннiсть щедростi й самим стати взiрцем.




Якою ми проблему бачимо, такою вона i е


Людей iнтригуе, коли вони бачать, як у життi iндивiдiв, родин та органiзацiй, що базуються на твердих принципах, вiдбуваються хорошi подii. Вони захоплюються такою силою особистостi й зрiлiстю, такою родинною еднiстю й командною роботою, такою адаптивною синергiйною культурою органiзацii.

І запитання, котре в них одразу виникае, яскраво свiдчить про iхню базову парадигму: «Як вам це вдаеться? Навчiть мене». Насправдi ж люди просять: «Дай менi пораду, яка допоможе швидко владнати мою ситуацiю, чи рiшення, що усуне проблему».

Вони знайдуть людей, якi вдовольнять iхнi потреби й навчать цих технiк. І якийсь нетривалий час навички й технiки нiбито працюватимуть. Вони можуть усунути певнi косметичнi чи гострi проблеми за допомогою соцiального аспiрину й лейкопластиру.

Але хронiчне захворювання, що спричинилося до цих проблем, нiкуди не подiнеться, i згодом виникнуть новi гострi симптоми. Що бiльше люди захоплюються методами швидкого розв’язання проблем i зосереджуються на гострих симптомах та болю, то бiльше цей метод розбурхуватиме саме хронiчне захворювання.

Якою ми бачимо проблему, такою вона i е.

Придивiмося ще раз уважнiше до людських клопотiв, якi було представлено у вступi до цього роздiлу, i до потужного впливу мислення за правилами етики особистостi.



Я вiдвiдував низку курсiв ефективного менеджменту. Я багато очiкую вiд своiх працiвникiв i щосили намагаюся бути з ними приязним i ставитися до них справедливо. Але я не вiдчуваю нiякоi вiдданостi вiд них. Думаю, якби я захворiв i на день лишився вдома, вони бiльшу частину дня чесали б язиками бiля фонтана. Чому я не можу навчити iх бути незалежними й вiдповiдальними – або ж знайти собi таких працiвникiв?


Етика особистостi радить менi зробити щось кардинальне – якось розворушити персонал, кiлькох звiльнити, щоб моi працiвники не розслаблялися й цiнували те, що мають. Або я мiг би замовити якусь програму семiнарiв на тему мотивацii, щоб вони бiльше дiзналися про своi обов’язки. Я навiть мiг би взяти на роботу кiлькох людей, якi працювали б краще.

Та, можливо, пiд цiею явно нелояльною поведiнкою криються сумнiви працiвникiв у тому, що я справдi дбаю про iхнi iнтереси? Чи вiдчувають вони, що я ставлюся до них, як до неживих предметiв? Чи е в цьому зерно правди?

Невже глибоко в душi я бачу iх такими? Можливо, частково проблема в тому, що я не маю тих, хто на мене працюе, за людей?



Так багато потрiбно зробити. А часу завжди так мало. Я постiйно вiдчуваю тиск i напруження – щодня, сiм днiв на тиждень. Я вiдвiдував семiнари з планування часу й перепробував iз пiвдесятка рiзних систем планування. Вони трохи допомагали, та я все одно не вiдчуваю, що живу щасливим, продуктивним, мирним життям, яким хочу жити.


Етика особистостi каже, що мае бути якесь рiшення – якась нова програма чи семiнар, що допоможе менi ефективнiше впоратися з усiма завданнями.

Та, може, ефективнiсть тут нi до чого? Якщо я встигатиму зробити бiльше за менший перiод часу, чи змiнить це щось у моему життi? Чи це просто пришвидшить темп, у якому я реагую на людей та обставини, якi начебто контролюють мое життя?

Можливо, менi треба переглянути щось у собi на глибшому, фундаментальному рiвнi, певну парадигму, яка впливае на мое бачення часу, життя й власноi природи?



Мiй шлюб вичерпав себе. Нi, ми не сваримося: ми просто бiльше не кохаемо одне одного. Ми зверталися до сiмейного консультанта, перепробували те й се, п’яте й десяте, але того почуття, яке було мiж нами, схоже, вже не вiдродити.


Етика особистостi каже, що повинна бути якась книжка чи якийсь семiнар, з яких люди черпають усi своi почуття, i це допоможе моiй дружинi краще мене розумiти. А може, пояснять, що нема сенсу старатися, що лише новi стосунки дадуть менi кохання, якого я потребую.

Та, можливо, справжня проблема – не в дружинi? Можливо, це я пiдживлюю ii слабкiсть i роблю свое життя наслiдком того, як зi мною поводяться?

Чи е в мене якась базова парадигма, пов’язана з дружиною, шлюбом, iз тим, як я розумiю, що таке кохання, яка й спричиняе цю проблему?



Ви бачите, як суттево парадигми етики особистостi впливають на саме наше бачення проблем, а також способи, якими ми намагаемося iх розв’язати?

Помiтно це чи нi, багато хто розчаровуеться в порожнiх обiцянках етики особистостi. Мандруючи краiною й працюючи з органiзацiями, я бачу, що керiвникiв, якi думають про перспективи, витiсняють психологiя рiшучоi налаштованостi й «мотивацiйнi» балакуни, яким нiчого запропонувати, крiм розважальних байок, пересипаних банальностями.

Але людям потрiбно щось реальне, iм потрiбен процес. Потрiбно щось бiльше, нiж аспiрин i пластир. Вони мають розв’язати хронiчнi базовi проблеми й зосередитися на принципах, якi дадуть стабiльний результат.




Новий рiвень мислення


Альберт Ейнштейн зауважив: «Суттевi проблеми, з якими ми стикаемося, не можна розв’язати на тому самому рiвнi мислення, на якому ми перебували, коли iх створили».

Якщо ми роззирнемося навколо, зазирнемо собi в душу й побачимо тi проблеми, якi виникли, поки ми жили й спiлкувалися в межах етики особистостi, то зрозумiемо, що це глибиннi, фундаментальнi проблеми, якi не можна розв’язати на тому поверховому рiвнi, на якому iх було створено.

Щоб усунути цi глибоко вкорiненi негаразди, нам потрiбен новий, глибший рiвень мислення – парадигма, заснована на принципах, якi точно описують територiю ефективного людського життя й взаемин.

Саме про цей новий рiвень мислення i йдеться в «7 звичках надзвичайно ефективних людей». Це пiдхiд «зсередини назовнi» до особистiсноi та мiжособистiсноi ефективностi, у центрi якого лежать принципи, а в основi – характер.

«Зсередини назовнi» означае, що починати людина мае iз себе самоi, з найпотаемнiшоi частини ества – своiх парадигм, характеру й мотивiв.

Цей метод каже: якщо ви хочете бути щасливими в шлюбi, будьте людиною, яка генеруе позитивну енергiю й уникае негативноi замiсть пiдживлювати ii. Якщо ви хочете, щоб ваша дитина-пiдлiток була привiтнiшою й легше йшла на контакт, будьте батьками, якi бiльше розумiють, спiвчувають, люблять i пiдтримують. Якщо ви хочете мати бiльше свободи й самостiйностi на роботi, будьте вiдповiдальнiшим, кориснiшим працiвником, який бiльше вiддаеться своiй справi. Якщо хочете, щоб вам довiряли, будьте гiдними довiри. Якщо хочете мати другорядну велич визнання таланту, зосередьтеся на першоряднiй величi характеру.

Метод «зсередини назовнi» проголошуе, що приватнi перемоги мають бiльшу вагу, нiж привселюднi, що давати обiцянки собi й виконувати iх треба навчитися ранiше, нiж давати й виконувати обiцянки iншим. Марно думати, що особистiсть важливiша за характер, i намагатися покращити стосунки з людьми, поки людина не вдосконалить саму себе.

«Зсередини назовнi» – це тривалий процес оновлення, що грунтуеться на природних законах, якi керують зростанням i поступом людини. Шлях до прогресу вищих форм вiдповiдальноi незалежностi та взаемозалежностi пролягае спiральною драбиною зростання.

Я мав можливiсть працювати з багатьма людьми – чудовими, обдарованими, якi справдi прагнуть щастя й успiху в життi, людьми, якi шукають, людьми, якi дуже потребують покращень. Я працював iз керiвниками бiзнес-структур, студентами, церковними та суспiльними групами, родинами та подружжями. І за всi роки свого досвiду жодного разу не бачив, щоб надiйне розв’язання проблеми, тривале щастя й успiх прийшли до когось ззовнi.

Натомiсть я бачив багато нещасливих людей, якi послуговувалися парадигмою «ззовнi всередину», людей, що почувалися жертвами й скаржилися на брак незалежностi, зациклювалися на вадах iнших людей та обставинах, якi, на iхню думку, були виннi в iхнiй стагнацii. Я бачив нещасливi подружжя, у яких кожен хотiв, щоб змiнився партнер, розповiдав про «грiхи» чоловiка/дружини, намагався перекроiти iншого. Я бачив дискусii з органiзацii працi, у ходi яких люди витрачали надзвичайно багато часу, намагаючись прийняти закони, якi змушували б усiх дiяти так, нiби пiдстави для довiри справдi iснують.

Ми з родиною жили в трьох iз «найгарячiших» точок земноi кулi – ПАР, Ізраiлi та Ірландii. Я вважаю, що джерелом нескiнченних проблем у цих краiнах е домiнантна соцiальна парадигма «ззовнi всередину». Кожна група учасникiв конфлiктiв вважае, що проблема лежить «зовнi» i якщо «вони» (тобто супротивники) капiтулюють чи взагалi зненацька перестануть iснувати, проблему буде усунено.

«Зсередини назовнi» для бiльшостi людей – це суттева змiна парадигми, здебiльшого через потужний вплив середовища й поточноi соцiальноi парадигми етики особистостi.

Однак на пiдставi свого власного досвiду – як особистого, так i робочого (а працював я з тисячами людей) – i ретельного вивчення успiшних iндивiдiв i суспiльств, якi лишили свiй вiдбиток в iсторii, можу сказати: я переконаний, що багато тих принципiв, про якi йдеться в «7 звичках», уже притаманнi нам, вони iснують у надрах нашоi свiдомостi й здорового глузду. Щоб розпiзнати й розвинути iх, а надалi застосовувати в боротьбi зi своiми глибинними негараздами, ми маемо мислити iнакше, перевести своi парадигми на новий, глибший рiвень – «зсередини назовнi».

Якщо ми чесно намагатимемося зрозумiти й iнтегрувати цi принципи у свое життя, то я певен, що в процесi не раз пересвiдчимося в iстинностi слiв Т. С. Елiота: «Ми не повиннi припиняти пошуки самих себе. А наприкiнцi ми прибудемо туди, звiдки почали, i подивимося на все новими очима».









7 звичок: загальний огляд



Ми – це те, що ми робимо постiйно.

А отже, майстернiсть – це не дiя, а звичка.

    Аристотель




У своiй основi наш характер складаеться з наших звичок. Як то кажуть: «Посiй думку – пожнеш дiю, посiй дiю – пожнеш звичку, посiй звичку – пожнеш характер, посiй характер – пожнеш долю».

Звички – потужнi чинники нашого життя. Оскiльки це послiдовнi, часто неусвiдомленi взiрцi, вони постiйно, щодня свiдчать про наш характер i породжують ефективнiсть… чи неефективнiсть наших дiй.

Як одного разу сказав великий педагог Горас Манн: «Звички – мов кабель. Ми щодня намотуемо по жилi, i невдовзi його вже не можна переламати». Особисто я не згоден з останньою частиною його твердження. Я знаю, що iх можна переламати. Звичок можна навчитися, вiд них можна вiдмовитися. Однак ще я знаю, що це не швидко робиться. Для цього потрiбен тривалий процес i колосальне завзяття.

Тi з нас, хто спостерiгав за польотом «Аполлона-11» на Мiсяць, зачаровано стежили, як першi люди крокували поверхнею Мiсяця й повернулися на Землю. Захопленi епiтети, такi як «фантастично» й «неймовiрно», не здатнi були описати подii тих насичених днiв. Та щоб дiстатися до Мiсяця, тим астронавтам довелося буквально вiдiрватися вiд Землi, яка втримувала iх своiм колосальним тяжiнням. За першi кiлька хвилин, першi кiлька миль пiсля зльоту вони витратили бiльше енергii, нiж за наступнi кiлька днiв, i пiвмiльйона миль.

Звички також мають колосальну силу тяжiння – бiльшу, нiж усвiдомлюють чи визнають бiльшiсть людей. Для того щоб вiдмовитися вiд глибоко вкорiнених призвичаень, таких як зволiкання з роботою, нетерплячiсть, критиканство чи егоiзм, що порушують базовi принципи людськоi ефективностi, потрiбно щось бiльше, нiж трохи сили волi й кiлька незначних змiн у життi. «Злiт» вимагае надзвичайних зусиль, проте щойно ми подолаемо силу тяжiння, наша свобода набуде геть iншого вимiру.

Як i будь-яка сила природи, тяжiння може працювати на нас чи проти нас. Сила тяжiння деяких наших звичок може заважати нам дiстатися туди, де ми хочемо опинитися, досягти бажаного результату. Однак та сама сила тяжiння утримуе наш свiт вiд розпаду, а планети – на орбiтах, пiдтримуе порядок у Всесвiтi. Це могутня сила, i якщо нею скористатися з розумом, то за допомогою сили звички ми зможемо налагодити й упорядкувати свое життя, щоб зробити його максимально ефективним.




Визначення звичок


У цiй книжцi ми будемо визначати звичку як поеднання знань, умiння й бажання.

Знання – це теоретична парадигма, предмет i причина щось робити. Умiння – спосiб робити. А бажання – це мотивацiя, прагнення робити. Щоб якийсь учинок у нашому життi перетворився на звичку, потрiбнi всi три складовi.

Можливо, менi не надто добре вдаеться спiлкуватися з колегами, дружиною чи дiтьми, бо я постiйно розповiдаю iм, що я думаю, а сам нiколи iх не слухаю. Якщо я не поцiкавлюся правильними принципами людськоi iнтеракцii, я можу так нiколи й не дiзнатися, що потрiбно слухати.

Навiть якщо я знаю, що для ефективноi взаемодii з iншими людьми iх потрiбно слухати, можливо, я не вмiю цього робити, не знаю, як уважно слухати iншу людину.

Та знати, що я маю слухати й знати, як це робиться, недостатньо. Якщо я не хочу слухати, якщо не маю такого бажання, то це не стане моею звичкою. Набути звички можна, лише працюючи в усiх трьох напрямках.

Змiна буття/бачення – це вертикальний процес. Буття змiнюе бачення, яке, у свою чергу, змiнюе буття, i так далi, поки ми рухаемося висхiдною спiраллю розвитку. Набуваючи знань, умiнь i бажань, ми можемо прорватися на новi рiвнi особистiсноi та мiжосо-бистiсноi ефективностi, бо прощаемося зi старими парадигмами, якi могли роками породжувати псевдовпевненiсть.

Інодi цей процес бувае болiсним. Це змiни, для яких потрiбна мотивацiя у виглядi високоi мети, готовностi пожертвувати тим, що, на вашу думку, вам потрiбно тепер, заради того, що буде потрiбно вам пiзнiше. Однак цей процес урештi-решт веде до щастя, «мети й призначення нашого iснування». Щастя можна визначити (принаймнi частково) як плiд бажання й змоги пожертвувати нинiшнiми потребами заради майбутнiх.







ЕФЕКТИВНІ ЗВИЧКИ


Засвоенi принципи та взiрцi поведiнки




Континуум зрiлостi


7 звичок – не набiр окремих чи часткових формул пiдбадьорювання. Перебуваючи в гармонii з природними законами зростання, вони надають поетапний, послiдовний, високо iнтегрований пiдхiд до розвитку особистiсноi та мiжособистiсноi ефективностi. Вони допомагають нам поступово просуватися континуумом зрiлостi вiд залежностi через незалежнiсть до взаемозалежностi.

Усi ми народжуемося немовлятами, цiлковито залежними вiд iнших. Нас скеровують, годують i забезпечують усiм необхiдним iншi люди. Без цього пiклування ми прожили б лише кiлька годин чи (щонайбiльше) кiлька днiв.

Вiдтак поступово – упродовж мiсяцiв i рокiв – ми набуваемо дедалi бiльшоi незалежностi (тiлесноi, розумовоi, емоцiйноi та фiнансовоi), аж поки не здобуваемо здатностi самостiйно про себе дбати, керуватися своiми бажаннями та покладатися на власнi сили.

Зростаючи й стаючи зрiлими, ми дiзнаемося, що все в природi взаемопов’язано, що iснуе екосистема, яка керуе всiею природою, зокрема суспiльством. Нам стае зрозумiло, що в найвищих сферах нашоi природи велику роль вiдiграють нашi стосунки з iншими людьми, що людськi життя теж взаемозалежнi.

Наше зростання вiд дитинства до зрiлостi вiдбуваеться вiдповiдно до природного закону. І в зростання е багато вимiрiв. Наприклад, якщо людина досягае повноi фiзичноi зрiлостi, це ще не гарантуе одночасного досягнення душевноi чи розумовоi зрiлостi. З iншого боку, фiзична залежнiсть людини не обов’язково означае, що людина розумово чи душевно незрiла.

У континуумi зрiлостi залежнiсть – це ти-парадигма: ти про мене пiклуешся, ти не пiдводиш мене, ти пiдвiв (пiдвела мене), я звинувачую тебе в результатах.

Незалежнiсть – це я-парадигма: я зможу, я вiдповiдальний/вiдповiдальна, я покладаюся на себе, я можу обирати.

Взаемозалежнiсть – це ми-парадигма. Ми зможемо, ми можемо спiвпрацювати, ми можемо поеднати своi таланти й здiбностi, щоб разом зробити щось грандiозне.

Залежним людям потрiбнi iншi, щоб отримати те, що вони хочуть. Незалежнi можуть домогтися свого власними зусиллями. А взаемозалежнi поеднують своi зусилля, щоб досягти найбiльшого успiху.

Якби я був фiзично залежним, – паралiзованим, чи iнвалiдом, чи неповносправним в iнший спосiб, – я потребував би, щоб ви менi допомагали. Якби я був емоцiйно залежним, моя самоповага i впевненiсть у собi залежали б вiд вашоi про мене думки. Якби я вам не подобався, це була б катастрофа. Якби я був залежний розумово, то розраховував би на те, щоб ви думали за мене, обмiрковували тi труднощi й проблеми, з якими я стикаюся в життi.

Як незалежна людина, я мiг би впоратися з усiм цим самотужки. Сам думав би, розмiрковував, переходив вiд одного рiвня абстракцii до iншого. Я мiг би мислити творчо й аналiтично, а також впорядковувати й висловлювати своi думки таким чином, щоб iх розумiли. Емоцiйно я теж оцiнював би себе сам. Я керувався б власними бажаннями. Моя самоповага не залежала б вiд того, чи я комусь подобаюся та чи добре до мене ставляться.

Очевидно, що незалежнiсть – це набагато бiльш зрiлий стан, нiж залежнiсть. Незалежнiсть сама по собi е великим досягненням для людини. Великим, та не найбiльшим.

Однак сучасна соцiальна парадигма возвеличуе незалежнiсть. Це загальновизнана мета багатьох iндивiдiв i суспiльних рухiв. Багато книжок, присвячених самовдосконаленню, зводять незалежнiсть на п’едестал так, неначе спiлкування, командна робота й спiвпраця е менш цiнними.

Проте значною мiрою наша нинiшня зацикленiсть на незалежностi е реакцiею на залежнiсть: на те, щоб iншi контролювали нас, обмежували нас, використовували й манiпулювали нами.

Малозрозумiле поняття взаемозалежностi багатьом вiдгонить залежнiстю, а тому ми бачимо, як люди (часто з егоiстичних мiркувань), розривають шлюби, кидають своiх дiтей i зрiкаються будь-якоi суспiльноi вiдповiдальностi – усе в iм’я незалежностi.

Реакцiя, яка призводить до того, що люди «скидають кайдани», стають «вiльними», «самостверджуються» й «живуть для себе», часто оголюе бiльш фундаментальнi залежностi, вiд яких годi втекти, бо вони не зовнiшнi, а внутрiшнi – наприклад, у випадку, коли ми дозволяемо iншим зiпсувати нам емоцiйне життя чи вiдчуваемо себе жертвами людей та обставин, над якими ми не владнi.

Безперечно, змiна обставин може бути для нас вкрай необхiдною. Та проблема залежностi пов’язана з особистою зрiлiстю, для якоi обставини вiдiграють мiзерно малу роль. Навiть за сприятливих обставин незрiлiсть i залежнiсть часто домiнують.

Справжня незалежнiсть характеру дае нам силу дiяти самим, а не дозволяти iншим вчиняти над нами якiсь дii. Вона звiльняе нас вiд залежностi щодо обставин та iнших людей i, авжеж, е цiнною метою. Проте для успiшного життя ця мета – не найвища.

Незалежне мислення саме по собi не пасуе до реальностi взаемозв’язку. Незалежнi люди, якi не володiють умiнням мислити взаемозалежно, можуть бути хорошими працiвниками-iндивiдуалiстами, та з них не вийде хороших керiвникiв чи командних гравцiв. Вони не послуговуються парадигмою взаемозв’язку, необхiдною для того, щоб бути успiшними в шлюбi, родинi чи на роботi.

За своею природою життя надзвичайно взаемозалежне. Намагатися досягти максимальноi ефективностi за допомогою незалежностi – це те саме, що грати в тенiс ключкою для гольфу, тобто знаряддям, яке не вiдповiдае реальностi.

Взаемозалежнiсть – це значно бiльш зрiле й прогресивне поняття. Якщо я буду фiзично взаемозалежним, це означатиме, що я повносправний i покладаюся на своi сили, але я розумiю, що ми з вами, працюючи разом, можемо досягти значно бiльшого, нiж я мiг би досягнути сам, хай навiть працюючи на межi можливостей. Якщо я буду емоцiйно взаемозалежним, то матиму велику повагу до себе, проте також визнаватиму, що потребую любовi: дарувати й здобувати любов у дар вiд iнших людей. Якщо я буду iнтелектуально взаемозалежним, то розумiтиму, що менi потрiбно поеднувати найкращi iдеi iнших людей зi своiми.

Як людина взаемозалежна, я можу дiлитися ресурсами своеi душi, моi дii будуть сповненi глибокого змiсту, i я матиму доступ до величезних ресурсiв i потенцiалу iнших людей.

Взаемозалежнiсть – це вибiр, доступний лише незалежним людям. Залежнi не можуть за бажанням стати незалежними: для цього iм бракуе сили характеру, вони недостатньо належать самi собi.

Ось чому ЗВИЧКИ 1, 2 i 3, про якi йтиметься в наступних роздiлах, пов’язанi з мистецтвом володiти собою. Вони дають людинi змогу просуватися вiд залежностi до незалежностi. Це «приватнi перемоги», квiнтесенцiя змiцнiння характеру. Приватнi перемоги передують публiчним. Цей процес не можна повернути назад так само, як не можна зiбрати врожай до того, як засiеш поле. Вiн iде зсередини назовнi.

Ставши по-справжньому незалежними, ви отримуете фундамент для ефективноi взаемозалежностi. У вас е база характеру, вiд якоi ви можете вiдштовхуватися, щоб працювати над бiльш персонально орiентованими «публiчними перемогами» командноi роботи, спiвпрацi та спiлкування у ЗВИЧКАХ 4, 5 i 6.

Це не означае, що вам потрiбно досягти досконалостi у ЗВИЧКАХ 1, 2 i 3, перш нiж переходити до ЗВИЧОК 4, 5 i 6. Розумiння послiдовностi допоможе вам ефективнiше керувати своiм зростанням, але я не пропоную вам перебувати кiлька рокiв в iзоляцii, поки ви повнiстю розвинете в собi ЗВИЧКИ 1, 2 i 3.

Як частина взаемозалежного свiту, ви маете контактувати з цим свiтом щоденно. Проте гострi проблеми цього свiту можуть затьмарити хронiчнi негаразди з характером. Розумiння того, як ваша сутнiсть впливае на кожну взаемозалежну iнтеракцiю, допоможе вам скеровувати зусилля послiдовно, у гармонii з природними законами зростання.

ЗВИЧКА 7 – це оновлення, регулярне, збалансоване оновлення чотирьох базових вимiрiв життя. Вона поеднуе в собi всi iншi звички. Це звичка постiйного вдосконалення, що створюе висхiдну спiраль зростання, яка пiднiматиме вас на новi рiвнi розумiння й проживання кожноi звички.

Схема на цiй сторiнцi показуе послiдовнiсть i взаемозв’язок мiж 7 звичками. У книжцi ми будемо постiйно звертатися до неi, розглядаючи послiдовний зв’язок мiж звичками та iх синергiею (контактуючи одна з одною, вони витворюють виразно новi форми, що лише додае iм цiнностi). Кожне поняття чи звичку ми будемо видiляти на початку присвячених iм роздiлiв.







ПАРАДИГМА 7 ЗВИЧОК




Визначення ефективностi


7 звичок – це звички ефективностi. Позаяк вони базуються на принципах, то дають максимально можливу користь протягом тривалого часу. Вони стають основою характеру людини, поеднуючись у потужний центр правильних карт, за допомогою якого iндивiд може ефективно розв’язувати проблеми, мати максимум можливостей i безперервно навчатися та iнтегрувати iншi принципи у висхiднiй спiралi зростання.

Також цi звички гарантують ефективнiсть, бо базуються на парадигмi ефективностi, що гармонiюе з природним законом – принципом, який я називаю «баланс П/ПМ», об котрий спотикаеться багато людей. Цей принцип легко зрозумiти, якщо ми згадаемо байку Езопа про гуску, котра знесла золоте яйце.

Це байка про бiдного селянина, який одного дня знайшов у гнiздi своеi улюбленоi гуски блискуче золоте яйце. Спочатку вiн подумав, що це якийсь фокус. Хотiв було викинути яйце, та потiм передумав i вiднiс його ювелiру.

Виявилося, що яйце – зi щирого золота! Селянин не мiг повiрити своему щастю. Наступного дня, коли гуска знову знесла золоте яйце, очi в нього знову полiзли на лоба. Щоранку вiн прокидався, мчав до гнiзда й знаходив там нове золоте яйце. Вiн став казково багатим, усе складалося надто добре, щоб бути правдою.

Та разом iз багатством прийшли зажерливiсть i нетерплячiсть. Не бажаючи чекати день за днем на золотi яйця, фермер вирiшив зарiзати гуску й здобути кiлька яець одразу. Та коли вiн розрiзав гуску, то побачив, що яець усерединi нема, жодного. Селянин власноруч убив гуску, яка несла золотi яйця.

Я вважаю, що в цiй байцi закладено природний закон, принцип – базове визначення ефективностi. Бiльшiсть людей бачать ефективнiсть крiзь парадигму «золотого яйця»: що бiльше ти виробляеш, що бiльше робиш, то вища ефективнiсть твоеi дiяльностi.

Проте, як показуе байка, справжня ефективнiсть – це поеднання двох явищ: продукту виробництва («золотi яйця») i виробничоi потужностi, чи здатностi виробляти («гуска»).

Якщо найбiльшу увагу у своему життi ви придiлятимете «золотим яйцям» i зневажите «гуску», то невдовзi залишитеся без того, що дае вам «золотi яйця». З iншого ж боку, якщо дбатимете лише про «гуску», а «золотi яйця» не матимуть для вас жодноi цiнностi, то ризикуете залишитися без засобiв для iснування й не зможете прогодувати нi себе, нi «гуску».

Ефективнiсть полягае в рiвновазi, яку я називаю «балансом П/ПМ», де «П» означае продуктивнiсть у досягненнi бажаного результату (у байцi – золотих яець), а «ПМ» – продуктивнi можливостi, здатнiсть чи актив, який дае «золотi яйця».




Три види активiв


Загалом активи подiляються на три рiзновиди: матерiальнi, фiнансовi й людськi. Розгляньмо кожен iз них.

Кiлька рокiв тому я придбав матерiальний актив – електричну газонокосарку. Я користувався нею досить часто, але нiчого не робив для того, щоб пiдтримувати ii в належному станi. Косарка пропрацювала два сезони й почала давати збоi. Коли я спробував повернути ii до життя: полагодити й нагострити, – то виявилося, що двигун втратив понад половину своеi потужностi. Вiн був уже нi до чого не придатний.

Якби я iнвестував у ПМ (подбав про збереження й технiчне обслуговування активу), то мiг би й досi тiшитися П – пiдстриженим газоном. А так менi довелося витратити набагато бiльше часу й грошей, щоб замiнити косарку, нiж я витратив би, якби пiдтримував старий апарат у належному станi. Це було просто неефективно.

Прагнучи швидкого результату чи прибутку, ми доволi часто нищимо цiнний матерiальний актив – машину, комп’ютер, пральну машину чи сушарку, навiть свiй органiзм i довкiлля. Пiдтримання рiвноваги мiж П i ПМ допомагае здобути разюче вiдмiннi результати ефективного використання матерiальних активiв.

Цей баланс також дуже впливае на ефективне використання фiнансових активiв. Як часто люди плутають капiтал iз процентами? Вам коли-небудь доводилося забирати частину з капiталу, щоб покращити собi життя, отримати бiльше «золотих яець»? Зменшення капiталу веде до зниження спроможностi давати проценти (дохiд). А врiзаний капiтал мае тенденцiю меншати й меншати, аж поки не припинить забезпечувати навiть базовi потреби.

Наш найголовнiший фiнансовий актив – це здатнiсть заробляти. Якщо не будемо постiйно iнвестувати в покращення наших власних ПМ, ми надзвичайно звузимо власнi горизонти вибору. У нас не буде виходу з поточноi ситуацii: страх перед корпорацiею чи думкою шефа про нас робитиме нас економiчно залежними й занадто обережними. Знову ж таки, це просто неефективно.

У сферi людських активiв баланс П/ПМ так само фундаментальний, проте ще бiльш важливий, бо люди контролюють матерiальнi й фiнансовi активи.

Коли обое в подружжi дбають про те, щоб отримувати «золотi яйця», тобто вигоду, нiж про збереження стосункiв, якi уможливлюють отримання цiеi користi, то часто стають байдужими та неуважними, забуваючи про маленькi вияви уваги й любовi, такi важливi для мiцних стосункiв. Вони починають застосовувати важелi контролю, щоб манiпулювати одне одним, думають лише про себе, виправдовують власнi дii та шукають доказiв, щоб довести, що iнший помиляеться. Кохання, яскравiсть почуттiв, нiжнiсть i природнiсть вiдходять на другий план. «Гуска» з кожним днем хирляе.

А як щодо стосункiв батькiв iз дiтьми? Поки дiти маленькi, вони дуже залежнi, дуже вразливi. Дуже легко забути про роботу над ПМ: навчання, спiлкування, налагодження душевного зв’язку, вислуховування. Дуже легко використовувати дитину для своiх потреб, манiпулювати, отримувати те, що вам потрiбно, так, як вам цього хочеться, – i негайно! Ви старший, розумнiший, i ви маете рацiю! То чому б не вказувати дiтям, що робити? Якщо це необхiдно, кричати на них, залякувати, наполягати на своему.

Або ви можете iм в усьому потурати. Можете обрати «золоте яйце» популярностi, догоджати iм, усе дозволяти. Тодi вони виростуть «без гальм», не матимуть жодного вiдчуття стандартiв й очiкувань, не знаючи, що таке обов’язок бути дисциплiнованими чи вiдповiдальними.

У будь-якому випадку (авторитарностi чи вседозволеностi) ви маете мислення за принципом «золотого яйця». Ви хочете, щоб усе було по-вашому, або вам хочеться подобатися. Але що тимчасом вiдбуваеться з «гускою»? Яке вiдчуття вiдповiдальностi, самодисциплiни, яку впевненiсть у власнiй спроможностi приймати правильнi рiшення чи досягати важливих цiлей у життi матиме ваша дитина за кiлька рокiв? А що буде з вашими стосунками? Коли дитина вступить у цю бурхливу пiдлiткову пору, переживатиме кризу iдентичностi, чи знатиме вона, що ви вислухаете ii, не осуджуючи, що вам справдi не байдуже до неi як до особистостi, що вам можна довiряти, хай там що? Чи будуть вашi стосунки досить мiцними, щоб ви змогли до неi достукатися, поспiлкуватися, якось уплинути?

Уявiть таку ситуацiю: ви хочете, щоб у вашоi дочки в кiмнатi був порядок. Це П – продуктивнiсть, отримання «золотого яйця». І уявiть: ви хочете, щоб вона наводила лад у кiмнатi. Це ПМ – продуктивна можливiсть. Ваша дочка – це «гуска», актив, який виробляе «золоте яйце».

Якщо П i ПМ перебувають у рiвновазi, вона прибиратиме в кiмнатi охоче, без нагадувань, бо знае своi обов’язки й достатньо дисциплiнована, щоб iх виконувати. Вона – цiнний актив, «гуска», яка несе «золотi яйця».

Якщо в центрi вашоi парадигми стоiть продуктивнiсть (наведення ладу в кiмнатi), ви бурчатимете на доньку, поки вона цього не зробить. Можливо, ви навiть схилятимете ii до цього криком чи погрозами, i в гонитвi за «золотим яйцем» не помiтите, що «гусцi» вiд цього погано.



Хочу подiлитися з вами цiкавим досвiдом ПМ, який я отримав з однiею зi своiх доньок. Ми планували спiльний вечiр (я дуже люблю цi вечори, регулярно проводжу iх з усiма своiми дiтьми, й очiкування вечора не менш приемне, нiж його настання).

Тож я пiдiйшов до доньки й сказав:

– Доню, сьогоднi твiй вечiр. Що б ти хотiла зробити?

– Та нiчого, тату, – вiдповiла вона.

– Нi, правда, – наполягав я. – Чого б тобi хотiлося?

– Ну, – нарештi сказала вона. – Тобi не захочеться робити те, чого я хочу.

– Доню, – не здавався я. – Я хочу, щоб ми зробили це разом. Хай там що, це твiй вибiр.

– Я хочу пiти на «Зорянi вiйни», – зiзналася дочка. – Але я знаю, що вони тобi не подобаються. Минулого разу ти все кiно проспав. Ти не любиш фантастичних фiльмiв. Тому краще не треба.

– Нi, сонечко, якщо тобi цього хочеться, я пiду з тобою.

– Тату, не заморочуйся. Не обов’язково ж нам проводити цi вечори разом. – Вона замовкла, а тодi додала: – Але знаеш, чому тобi не подобаються «Зорянi вiйни»? Тому, що ти не розумiеш фiлософiю й пiдготовку лицаря джедая.

– Що?

– Оте, про що ти розповiдаеш на своiх заняттях, тату, – це i е елементи пiдготовки лицаря джедая.

– Справдi? Ану ходiмо на «Зорянi вiйни»!

І ми пiшли в кiно. Дочка сидiла поруч i задавала менi парадигму. Я став ii студентом, ii учнем. Це було щось неймовiрне. Крiзь призму новоi парадигми я розумiв, як фiлософiя пiдготовки джедаiв за рiзних обставин проявляеться в усiй повнотi.

Той досвiд не був запланованим П-досвiдом: волею щасливого випадку то був результат мого вкладення в ПМ. Ми обое вiдчули велике задоволення, i наш душевний зв’язок став лише мiцнiшим. Проте, годуючи «гуску» (нашi стосунки) добрим кормом, ми отримали й «золотi яйця».




Органiзацiйнi ПМ


Один з надзвичайно цiнних аспектiв будь-якого правильного принципу полягае в тому, що його можна застосовувати в найширшому спектрi обставин i вiн завжди буде дiевим. У книжцi, яку ви читаете, я розповiдатиму про те, як цi принципи можна застосовувати до органiзацiй (iз сiм’ями включно) та iндивiдiв.

Коли люди нехтують балансом П/ПМ, використовуючи матерiальнi активи органiзацiй, вони знижують органiзацiйну ефективнiсть i часто залишають iншим напiвздохлу «гуску».

Наприклад, чоловiк, який вiдповiдае за матерiальний актив (такий, як верстат), хоче справити враження на свое начальство. Компанiя швидко росте, i е можливiсть стрiмко просунутися кар’ерною драбиною. Тому чоловiк витискае з верстата оптимальну потужнiсть: жодних простоiв, нiякого технiчного обслуговування. Рiвнi виробництва феноменальнi, витрати знижено, прибутки злiтають до небес. Невдовзi чоловiк отримуе пiдвищення. «Золотi яйця»!

Та уявiть, що ви його наступник на посадi. Ви успадкуете дуже хвору «гуску»: проiржавiлий верстат, який от-от зламаеться. Ви багато часу й зусиль згаете на ремонт. Витрати стрiмко зростуть, дохiд рiзко впаде. А на кого посиплються шишки за втрату «золотих яець»? На вас. Ваш попередник знищив актив, проте бухгалтерiя доповiла лише про рiвень виробництва, витрати й доходи.

Особливоi ваги баланс П/ПМ набувае, коли йдеться про людськi активи органiзацii – клiентiв i працiвникiв.

Я знаю один ресторан, де подавали смачнючий суп-пюре з молюскiв. Щодня в обiд там нiде було яблуку впасти. Потiм ресторан продали, i новий власник захотiв мати побiльше «золотих яець» – вирiшив розбавляти суп водою. Близько мiсяця витрати були невеликими, а прибутки – постiйними, i дохiд зростав. Але мало-помалу вiдвiдувачiв поменшало. Довiру було втрачено, i бiзнес зiйшов нанiвець. Новий власник вiдчайдушно намагався вiдновити колишнiй рiвень, проте вiн знехтував вiдвiдувачами, iхньою довiрою i втратив актив лояльностi клiентiв. Не було бiльше «гуски», яка несла «золотi яйця».

Є органiзацii, котрi багато говорять про клiентiв, але цiлковито нехтують людьми, якi працюють iз клiентами, – своiми працiвниками. Принцип ПМ проголошуе: ставтеся до працiвникiв так, як, на вашу думку, вони мали б ставитися до ваших найкращих клiентiв.

Ви можете купити руки людини, та не купите душi. А ентузiазм i вiдданiсть там, де душа. Ви можете купити спину працiвника, та не купите його розуму. А це осердя його творчостi, майстерностi, винахiдливостi.

Робота над ПМ – це ставлення до працiвникiв, як до добровольцiв (так само, як ви ставитеся до клiентiв – як до добровольцiв), бо фактично такими вони i е. Вони добровiльно надають вам найкраще – свiй розум i душу.



Одного разу в моiй групi хтось запитав:

– Як органiзувати ледачих та некомпетентних працiвникiв?

І один чоловiк вiдповiв:

– Кинути в них ручною гранатою!

Кiлька присутнiх розсмiялися з цього жарту керiвника-«мачо», який явно послуговувався пiдходом «працюй як слiд або вимiтайся».

Але iнший член групи поцiкавився:

– Хто позбирае шматки?

– А шматкiв не буде.

– То чому б вам не вчинити так само зi своiми покупцями? – вiдповiв йому iнший чоловiк. – Просто скажiть: «Слухайте, якщо ви не збираетеся купувати, то чешiть звiдси».

– З покупцями так не можна, – вiдповiв йому «мачо».

– А чому ж тодi з працiвниками можна?

– Бо вони на мене працюють.

– Ясно. Вашi працiвники вам вiдданi? Вони старанно працюють? Як у вас iз плиннiстю кадрiв?

– Ви жартуете? Та хiба тепер можна знайти нормальних людей? Плиннiсть шалена, забагато прогулюють, примудряються ще десь працювати. Та людям по цимбалах iхня робота.

Така зосередженiсть на «золотих яйцях» (настанова, парадигма) геть не пiдходить для того, щоб вивiльнити могутню енергiю розуму й душi iншоi людини. Здобути результат у короткi термiни важливо, проте це не найважливiше.

Ефективнiсть полягае в балансi. Надмiрна увага до П призводить до пiдiрваного здоров’я, зношених механiзмiв, спустошених банкiвських рахункiв i розiрваних стосункiв. Приклад надмiрноi уваги до ПМ – це людина, яка бiгае по три-чотири години на день i вихваляеться, що це додае iй десять рокiв життя, не усвiдомлюючи, що цi десять рокiв вона проводить на бiгу. Чи людина, яка все життя навчаеться, нiколи нiчого не робить, живе з чужих «золотих яець» – синдром вiчного студента.

Пiдтримувати баланс П/ПМ, рiвновагу мiж «золотими яйцями» (продуктивнiстю) i здоров’ям та добробутом «гуски» (продуктивними можливостями) часто досить важко. Та, на мою думку, це квiнтесенцiя ефективностi. Це зрiвноважуе короткотермiнову перспективу з довготермiновою. Узгоджуе бажання мати гарнi оцiнки iз сумлiнним навчанням, щоб здобути освiту. Зрiвноважуе бажання мати прибрану кiмнату й налагоджування стосункiв, у яких дитина вiдчуватиме свiй обов’язок прибирати – енергiйно, охоче, без на гл я д у.

Ви можете побачити, як цей принцип справджуеться й у вашому життi: коли ви працюете не лише вдень, а й уночi, щоб здобути побiльше «золотих яець», i це неминуче призводить до хвороби й виснаження, повноi неспроможностi заробляти. Геть iнша рiч, коли ви як слiд виспитеся вночi й прокинетеся з готовнiстю плiдно працювати весь день.

Це також очевидно, коли ви гнете свою лiнiю в стосунках i вiдчуваете якусь порожнечу. А коли справдi придiляете стосункам увагу, вiдчуваете бажання й спроможнiсть працювати над ними разом, спiлкуватися, то все разюче змiнюеться.

Баланс П/ПМ – це квiнтесенцiя ефективностi. Його цiннiсть пiдтверджуеться в кожнiй сферi життя. Ми можемо приймати його чи заперечувати, але вiн iснуе. Це маяк. Це визначення й парадигма ефективностi, на якiй базуються 7 звичок, описаних у книжцi.




Як користуватися цiею книжкою


Перш нiж почати роботу над 7 звичками надзвичайно ефективних людей, пропоную вам двi змiни парадигми, якi суттево пiдвищать цiннiсть iнформацii, що ii ви вiзьмете з цього матерiалу.

По-перше, я раджу вам не «дивитися» на цей матерiал, як на книжку, яку можна прочитати один раз i поставити на полицю.

Для вiдчуття цiлiсностi ви можете прочитати ii один раз вiд початку до кiнця. Але цей матерiал призначено для того, щоб супроводжувати вас у тривалому процесi змiнення й зростання. Це покроковi iнструкцii та пропозицii щодо застосування наприкiнцi кожного роздiлу, присвяченого кожнiй звичцi, щоб ви могли навчатися й мiрою готовностi зосереджуватися на окремiй звичцi.

Переходячи на новi, вищi рiвнi розумiння й застосування, ви можете повертатися до принципiв, якi мiстить кожна звичка, i працювати над тим, щоб розширити своi знання, навички й бажання.

По-друге, я пропоную вам змiнити парадигму власноi дотичнос-тi до цього матерiалу: вiд ролi учня перейдiть до ролi вчителя. Послуговуючись методом «зсередини назовнi», читайте книжку з думкою про те, що за двi доби пiсля прочитання будете комусь ii переповiдати чи дiлитися враженнями.

Наприклад, якби ви знали, що через два днi будете розповiдати комусь про принципи балансу П/ПМ, то чи стали б ви читати якось iнакше? Спробуйте зробити це тепер, коли читатимете останню частину цього роздiлу. Читайте ii так, нiби вам потрiбно переповiсти ii чоловiковi (дружинi), дитинi, колезi чи друговi сьогоднi чи завтра, поки матерiал ще свiжий у пам’ятi, i помiтите рiзницю у своему розумовому та емоцiйному станi.

Я гарантую: якщо ви так поставитеся до матерiалу, викладеного в кожному з наступних роздiлiв, то не лише краще запам’ятаете прочитане, а й розширите своi горизонти; ваше розумiння поглибиться, а мотивацiя застосовувати матерiал зросте.

Крiм того, коли ви будете вiдкрито й правдиво переповiдати людям те, про що дiзналися, то з подивом побачите, що негативнi ярлики чи ставлення до вас iз боку iнших потроху зникають. Тi, кого ви навчатимете, побачать, що ви змiнюетеся, ростете, i в них буде бiльше бажання допомагати й пiдтримувати вас у вашiй працi. І можливо, ви разом станете iнтегрувати 7 звичок у свое життя.




Чого можна очiкувати


Загалом, як вiдзначила Мерилiн Фергюсон: «Нiкого не можна примусити змiнитися. Кожен iз нас охороняе браму змiн, яка вiдчиняеться лише зсередини. Браму ж iншого ми вiдчинити не зможемо – нi аргументами розуму, нi засобами почуттiв».

Якщо ви вирiшите вiдчинити свою «браму змiн», щоб справдi зрозумiти й втiлити в життя принципи, описанi в «7 звичках», то я цiлком певен, що станеться декiлька позитивних подiй.

По-перше, ваш поступ буде еволюцiйним, але сукупний ефект – революцiйним. Чи ви не погодитеся, що принцип балансу П/ПМ, запроваджений у життя на сто вiдсоткiв, цiлковито змiнюе бiльшiсть iндивiдiв та органiзацiй?

Сукупний ефект вiдчиненоi «брами змiн» для перших трьох звичок (звичок приватноi перемоги) полягатиме в тому, що зросте ваша впевненiсть у собi. Ви бiльше дiзнаетеся про себе – свою природу, глибиннi цiнностi й унiкальну можливiсть чогось досягти й зробити свiй внесок. Ви почнете жити в злагодi зi своiми цiнностями, i ваше вiдчуття iдентичностi, цiлiсностi, самоконтролю й цiлеспрямованостi наповнить вас радiстю i спокоем. Ви будете оцiнювати себе за власними мiрками, а не керуватися чужою думкою про вас чи порiвнювати себе з iншими. «Не такий» i «такий» не матимуть жодноi ваги порiвняно з вiдкриттям себе.

За iронiею, що менше ви перейматиметеся думкою iнших про вас, то бiльше вас цiкавитиме, що iншi думають про себе i свiй внутрiшнiй свiт, зокрема про iхнi стосунки з вами. Ви перестанете будувати свое емоцiйне життя на слабкостях iнших людей. Крiм того, ви побачите, що змiнюватися легше й приемнiше тому, що iснуе якесь глибинне ядро, котре нiколи не змiнюеться.

Вiдкриваючи свiй розум i душу наступним трьом звичкам, – звичкам публiчноi перемоги, – ви знайдете в собi та реалiзуете й бажання, i сили для того, щоб вiдновити важливi стосунки, якi зiйшли нанiвець чи навiть припинили iснувати. А хорошi стосунки покращаться, стануть мiцнiшими, у них з’являться елементи творчостi й пригод.

ЗВИЧКА 7, якщо ii належно засвоiти, оновить першi шiсть i зробить вас по-справжньому незалежними й готовими до ефективноi взаемозалежностi. Завдяки iй ви зможете заряджатися енергiею.

Хоч би якою була ваша нинiшня ситуацiя, запевняю вас: вашi звички й ви самi – не одне й те саме. Ви можете позбутися старих програм поведiнки невдахи, замiнивши iх на новi звички ефективностi, щастя й стосункiв, що базуються на довiрi.

Зi щирою турботою я запрошую вас вiдчинити свою «браму змiн i поступу», коли будете вивчати цi звички. Будьте терплячi й поблажливi до себе. Розвиток особистостi – рiч делiкатна, це священна земля. Кращого внеску в життя годi й сподiватися.

Авжеж, це не швидкий процес. Але запевняю вас: ви вiдчуете всi плюси, i винагорода буде вартою очiкування. Як сказав Томас Пейн: «Те, що ми здобуваемо легко, мае для нас невелику цiннiсть. Лише висока цiна здобутого змушуе нас його належно цiнувати. Небеса знають, як призначати своiм товарам належну цiну».




Частина друга

Приватна перемога











Звичка 1

Будь проактивним











Принципи особистого бачення



Немае нiчого обнадiйливiшого, нiж безсумнiвна здатнiсть людини свiдомим зусиллям ушляхетнити свое життя.

    Генрi Девiд Торо




Читаючи цю книжку, спробуйте поглянути на себе збоку. Спроектуйте свою свiдомiсть у горiшнiй куток кiмнати й побачте внутрiшнiм зором себе над книжкою. Чи можете ви подивитися на себе, як на iншу людину?

А тепер спробуйте дещо iнше. Як щодо настрою, у якому ви перебуваете? Ви можете його визначити? Що ви вiдчуваете? Як би ви описали свiй нинiшнiй стан свiдомостi?

Замислiться на хвилину над тим, як працюе ваш розум. Чи швидкi його реакцii? Чи вiдчуваете ви, що розриваетеся мiж цiею розумовою вправою й оцiнюванням того, навiщо все це потрiбно?

Ваша здатнiсть виконати цю вправу – винятково людська. Тварини нею не надiленi. Ми називаемо це самосвiдомiстю, чи здатнiстю думати про свiй власний процес мислення. Саме завдяки цьому людина мае вищiсть над рештою свiту й може суттево вдосконалюватися вiд поколiння до поколiння.

Саме тому ми можемо оцiнювати й навчатися не лише на своему досвiдi, а й на чужому. Саме тому ми можемо набувати звичок i позбуватися iх.

Наше я – це не нашi почуття. Це не нашi настроi. І навiть не нашi думки. Саме лише те, що ми можемо думати про всi цi явища, вiдокремлюе нас вiд них i вiд тваринного свiту. Самосвiдомiсть дае нам змогу зайняти позицiю «збоку» й проаналiзувати навiть те, як ми «бачимо» самих себе – нашу парадигму себе, найголовнiшу для ефективностi. Вона впливае не лише на нашi настанови й поведiнку, а й на бачення iнших людей. Вона стае нашою картою базовоi природи людства.

По сутi, доки ми не вiзьмемо до уваги те, якими бачимо самих себе (та iнших), доти не зможемо зрозумiти, як iншi бачать i як вiдчувають себе й свiй свiт. У невiданнi ми будемо проектувати своi намiри на iхню поведiнку й вважатимемо себе об’ектив ними.

Це суттево обмежуе наш особистiсний потенцiал i спроможнiсть налагоджувати контакти з iншими людьми. Та завдяки унiкальнiй здатностi людини усвiдомлювати себе ми можемо проаналiзувати своi парадигми й визначити: базуються вони на дiйсностi й на принципах чи е наслiдком умовностей i впливу середовища.




Соцiальне дзеркало


Якщо ми бачимо себе лише в соцiальному дзеркалi, крiзь призму поточноi соцiальноi парадигми й думок, сприйняття й парадигм людей довкола нас, то наш погляд на самих себе нагадуватиме вiдображення в дзеркалах кiмнати смiху.

«Ти постiйно запiзнюешся».

«Чому ти завжди розкидаеш речi?»

«Ти маеш стати художником!»

«Ти iси, як свиня!»

«Повiрити не можу, що ти перемiг».

«Це ж так просто. Чому ти не розумiеш?»

Такi бачення хибують на безладнiсть i диспропорцiю. Вони частiше е проекцiями, нiж точними вiдображеннями наших я, бо люди проектують на нас своi турботи й слабкостi характеру.

Вiдображення поточноi соцiальноi парадигми каже, що переважно вирiшальний вплив на нас справляють умовностi й середовище. Величезну силу середовища в нашому життi годi заперечувати, проте казати, що воно нас детермiнуе, що ми не маемо нiякого контролю над його впливом, означае створювати цiлковито вiдмiнну карту.

Насправдi е три соцiальнi карти – три загальновизнанi (окремо чи в поеднаннi) теорii детермiнiзму, якими пояснюють природу людини. Генетичний детермiнiзм, по сутi, проголошуе, що в усьому вин нi вашi дiдусь i бабуся. Ось чому у вас така вдача. Вашi дiд iз бабою були дуже запальнi, i це закладено у вашiй ДНК. Ви отримали цей норов у спадок, бо вiн передаеться з поколiння в поколiння. На додачу ви iрландець, а iрландцi всi такi.

Психiчний детермiнiзм у сутностi каже, що в усьому виннi вашi батьки. Напрямки розвитку вашоi особистостi й структуру характеру було закладено в дитинствi, коли вас виховували. Ось чому ви боiтеся виступати перед аудиторiею. Такими вас виховали батьки. Припустившись помилки, ви почуваетеся жахливо винними, бо в глибинi душi «пам’ятаете» емоцiйний сценарiй, за яким усе вiдбувалося, коли ви були дуже вразливими, тендiтними й залежними. Ви «пам’ятаете» емоцiйне покарання, вiдторгнення, порiвняння з кимось iншим, коли вами були незадоволенi, бо ви не виправдовували сподiвань.

Детермiнiзм середовища фактично каже, що в усьому винен ваш бос, чи чоловiк (дружина), чи той зухвалий пiдлiток, чи ваше фiнансове становище, чи полiтика держави. Хтось або щось у вашому середовищi вiдповiдае за вашу ситуацiю.

Кожна з цих трьох карт базуеться на теорii стимулу/реакцii, яку ми часто асоцiюемо з експериментами Павлова над собаками. Основ на iдея полягае в тому, що в нас е рефлекс реагувати певним чином на певний стимул.








Наскiльки точно й функцiонально цi детермiнiстськi карти описують територiю? Наскiльки чiтко цi дзеркала вiдображають iстинну природу людини? Чи стають вони справджуваними очiкуваннями? Чи базуються вони на принципах, якi ми здатнi прийняти й цiннiсть яких можемо пiдтвердити?




Мiж Стимулом i Реакцiею


У вiдповiдь на всi цi запитання хочу розповiсти вам iсторiю Вiктора Франкла.

Франкл був детермiнiстом, зростав на традицiях психологii фройдизму, яка постулюе: усе, що сталося з вами в дитинствi, формуе ваш характер, особистiсть i взагалi керуе всiм вашим життям. Обмеження й параметри вашого життя задано, i ви нiчого не можете з цим вдiяти.

Також Франкл був психiатром i евреем. Його ув’язнили в концентрацiйному таборi в нацистськiй Нiмеччинi, де вiн пережив таке, вiд чого нас iз нашими уявленнями про пристойнiсть проймае дрож, i це навiть страшно переповiдати.

Його батьки, брат i дружина померли в таборах чи в газових камерах. Окрiм сестри, уся сiм’я загинула. Сам Франкл перенiс тортури й незлiченнi приниження, нiколи не знаючи, куди його наступноi митi поведе доля – до газовоi камери чи до числа «врятованих», якi прибирали трупи або згрiбали попiл убитих.

Одного дня, коли вiн, оголений, сидiв сам у тiснiй камерi, до нього мало-помалу прийшло усвiдомлення «останньоi з людських свобод», як вiн потiм ii назве, – свободи, якоi нацистськi кати не могли в нього вiдiбрати. Вони могли контролювати його середовище, могли зробити що завгодно з його тiлом, проте сам Вiктор Франкл був самосвiдомим створiнням i мiг подивитися на свое становище оком спостерiгача. Його основного я нiхто не мiг зачепити. Вiн мiг вирiшити сам для себе, як цi подii в концтаборi на нього вплинуть. Мiж тим, що з ним сталося (стимулом), i його реакцiею лежала його свобода, право самому вибирати, якою буде ця реакцiя.

Посеред тортур Франкл проектував себе в iнше середовище, в iншi обставини – наприклад, уявляв, що читае лекцii студентам уже пiсля виходу з табору смертi. Подумки вiн вiзуалiзував себе в аудиторii, де розповiдае студентам, чого навчили його пережитi тортури.

Так потроху протягом таких тренувань (розумових, емоцiйних i моральних, переважно завдяки пам’ятi й уявi) вiн розширяв свою зародкову свободу, аж поки вона не стала бiльшою, нiж у його катiв. У них було бiльше свободи тiлесноi, бiльше варiантiв вибору у своему середовищi, проте вiн мав свободу духовну, бiльшу внутрiшню силу для втiлення своiх варiантiв. Франкл став надихати всiх, хто його оточував, навiть деяких тюремникiв. Вiн допомагав людям вiдшукати сенс у iхнiх стражданнях i гiднiсть – в умовах в’язницi.

Так, у найпринизливiших з усiх можливих обставинах Франкл використав людський дар самоусвiдомлення, щоб вiдкрити фундаментальний принцип людськоi природи: у промiжку мiж стимулом i реакцiею людина мае свободу обирати.

У межах свободи вибору ми надiленi й iншими дарами, якi роблять людину унiкальним створiнням. На додачу до самоусвiдомлення ми маемо уяву – здатнiсть творити й виходити за межi нашоi реальностi. У нас е совiсть – глибоке внутрiшне усвiдомлення того, що правильно, а що неправильно, усвiдомлення принципiв, якi керують нашою поведiнкою, i вiдчуття того, наскiльки нашi думки й учинки з ними узгоджуються. Також ми маемо вiльну волю – здатнiсть дiяти згiдно з нашою самосвiдомiстю, не пiддаючись жодним iншим впливам.

Навiть найрозумнiшi тварини не надiленi цими безцiнними якостями. Кажучи «комп’ютерною» мовою, iхне програмування – це iнстинкт та/або дресура. Їх можна навчити бути вiдповiдальними, проте вони не здатнi взяти на себе вiдповiдальнiсть за це навчання. Іншими словами, вони не можуть його контролювати. Вони не можуть змiнити програмування. Вони навiть не усвiдомлюють, що воно е.

Та завдяки нашим унiкальним обдаруванням ми, люди, можемо записати собi новi програми, цiлковито вiдмiннi вiд iнстинкту й тренування. Саме тому можливостi тварин порiвняно обмеженi, а людськi – безмежнi. Але якщо ми житимемо, як тварини, керуючись лише iнстинктами, умовностями й диктатом середовища, послуговуючись нашою колективною пам’яттю, теж будемо обмеженими.

Парадигма детермiнiзму базуеться переважно на вивченнi тварин – щурiв, мавп, голубiв, собак – i людей, якi страждають на неврози й психози. Можливо, критерiям деяких дослiдникiв це й вiдповiдае, адже такий метод здаеться прогнозованим i вимiрюваним, та iсторiя людства й нашоi самосвiдомостi доводить, що ця карта аж нiяк не описуе територiю!

Феномени, притаманнi лише людям, пiдносять нас над тваринним свiтом. А те, наскiльки ми розвиваемо в собi цi феномени, дае нам змогу реалiзувати наш унiкально людський потенцiал. Мiж стимулом i реакцiею лежить наша найбiльша сила – свобода вибору.




Визначення проактивностi


Вiдкривши базовий принцип людськоi природи, Франкл накреслив точну карту особистостi, на пiдставi якоi розробляв першу й найголовнiшу звичку надзвичайно ефективноi людини в будь-якому середовищi, звичку проактивностi.







ПРОАКТИВНА МОДЕЛЬ

Хоча слово «проактивнiсть» нинi доволi поширене в лiтературi з менеджменту, у бiльшостi словникiв ви його не знайдете. Воно означае щось бiльше, нiж просто брати на себе iнiцiативу. Його значення полягае в тому, що ми – як людськi iстоти – вiдповiдальнi за свое життя. Наша поведiнка – наслiдок наших рiшень, а не умов середовища. Ми можемо жертвувати почуттями заради цiнностей. У наших руках – iнiцiатива й вiдповiдальнiсть за те, щоб домагатися результату.

Погляньмо на слово «вiдповiдальнiсть» – вiдповiдальнiсть – здатнiсть обирати свою вiдповiдь, свою реакцiю. Надзвичайно проактивнi люди визнають цю вiдповiдальнiсть. Вони не перекладають провину за свою поведiнку на обставини, середовище чи його вплив. Їхня поведiнка – це продукт свiдомого вибору, що грунтуеться на цiнностях, а не наслiдок умов життя, який базуеться на почуттях.

Оскiльки ми за своею природою проактивнi, то коли наше життя перетворюеться на наслiдок умов i впливу середовища, це стаеться тому, що ми свiдомо (чи пливучи за течiею) дозволили цим явищам здобути владу над нами.

Зробивши такий вибiр, ми стали реактивними. Реактивнi люди часто пiддаються впливу матерiального середовища. Якщо погода хороша, вони почуваються добре. Якщо нi, це впливае на iхнiй настрiй i працездатнiсть. Проактивнi ж люди носять свою погоду iз собою. Їм байдуже, свiтить сонце чи йде дощ. Вони керуються цiнностями, а якщо iхня цiннiсть – добре працювати, то для них не важливо, чи сприяе цьому погода.

На реактивних людей також впливае соцiальне середовище, «соцiальна погода». Якщо iншi ставляться до них добре, вони почуваються добре, у протилежному випадку вони займають оборонну позицiю. Реактивнi люди будують свое емоцiйне життя на поведiнцi iнших, дозволяючи слабкостям iнших керувати собою.

Умiння пiдпорядковувати своi iмпульси цiнностям – ключова властивiсть проактивноi особистостi. Реактивнi люди керуються почуттями, обставинами, умовами, середовищем. Проактивних людей ведуть по життю цiнностi – ретельно обмiркованi, дiбранi й засвоенi.

Авжеж, на проактивних людей впливають зовнiшнi стимули: фiзичнi, соцiальнi, психологiчнi. Проте iхня реакцiя на цi стимули (свiдома чи пiдсвiдома) буде вибором, що грунтуватиметься на цiнностях.

Як вiдзначила Елеонора Рузвельт: «Без вашоi згоди нiхто не може вас образити». А за словами Гандi, «у нас не можуть вiдiбрати самоповагу, якщо ми самi ii не вiддамо». Наш добровiльний дозвiл, наша згода на те, що з нами вiдбуваеться, завдае нам набагато бiльшого болю, нiж власне подii.

Я визнаю, що це дуже важко сприйняти, а надто якщо ми роками виправдовували власну гiрку долю обставинами або чиеюсь поведiнкою. Але поки людина не скаже щиро й серйозно: «Сьогоднi я той, ким я е, через вибiр, який я зробив учора», – ця людина не зможе заявити: «Я обираю iнше життя».



Якось у Сакраменто, коли я читав лекцiю, присвячену проактивностi, одна жiнка з аудиторii пiдвелася просто посеред моеi доповiдi й схвильовано заговорила. Аудиторiя була велика, i до неi повернулося багато людей. Зненацька жiнка збагнула, що робить, i збентежено сiла на мiсце. Але очевидно було, що iй важко стримуватися, тому вона заговорила до тих, хто сидiв поряд. Здавалося, що ii щастю немае меж.

Я не мiг дочекатися перерви, щоб з’ясувати, що ж там сталося. Коли лекцiя нарештi скiнчилася, я одразу ж пiдiйшов до жiнки й запитав, чи не розповiсть вона менi, у чому рiч.

– Ви просто не уявляете, що зi мною сталося! – вигукнула вона. – Я працюю повний робочий день доглядачкою в страшенно вередливого й невдячного старого. Хоч би що я робила, його це не влаштовуе. Вiн нiколи не подякуе, навiть вiтаеться рiдко. Постiйно мене вичитуе й знаходить огрiхи в усьому, що я роблю. Цей чоловiк зробив мое життя нестерпним, i я часто зриваюся на рiдних. Іншi доглядачки теж вiд нього стогнуть. Ми мало не молимося, щоб вiн швидше помер.

А тут ви стоiте на кафедрi й говорите про те, що мене нiчим не можуть скривдити, нiхто не може завдати менi болю без моеi згоди i що я сама обрала собi життя нещасноi та ображеноi… ну, я нiяк не могла з цим погодитися.

Але я все думала й думала про це. Я справдi глибоко замислилася й запитала себе: «Чи можу я обирати свою реакцiю?»

А коли нарештi зрозумiла, що так, можу, коли проковтнула ту гiрку пiгулку й визнала, що сама, за власним вибором стала нещасною, то також збагнула, що так само за власним вибором можу й перестати бути нещасною.

Отодi я й пiдвелася. У мене було таке вiдчуття, наче мене випустили з в’язницi Сан-Квентiн. Я хотiла прокричати на весь свiт: «Я вiльна! Мене випустили з тюрми! Бiльше нiхто не зможе зiпсувати менi настрiй своiм ставленням».



Болю нам завдають не самi подii, а наша реакцiя на них. Авжеж, нам може бути боляче в душi або ж удару зазнае наш гаманець, i це веде до смутку. Але наш характер, наше основне я не мусить вiдчувати бiль. Насправдi найважчi подii нашого життя й стають тим горнилом, у якому загартовуеться характер i розвиваеться сила давати раду непростим обставинам у майбутньому, пiдтримувати iнших.

Франкл – один iз багатьох, хто зумiв розвинути свободу особистостi за важких обставин, щоб пiдбадьорювати й надихати iнших. Автобiографii полонених вiйни у В’етнамi надають додатковi переконливi докази трансформувальноi сили такоi особистоi свободи та впливу вiдповiдального застосування цiеi свободи у в’язничнiй культурi й серед ув’язнених – як у тi часи, так i нинi.

Усi ми знаемо людей, якi, потрапивши в дуже тяжкi обставини (можливо, це смертельна хвороба чи важка iнвалiднiсть), не втратили бадьоростi духу й демонструють дивовижну силу характеру. Як нас надихае iхня цiлiснiсть! Нiщо не справляе такого великого й тривалого впливу на людину, як усвiдомлення, що хтось пiднявся над стражданням, перемiг обставини й тепер втiлюе та демонструе цiннiсть, яка надихае, ушляхетнюе й пiдносить життя на новi висоти.



У нашому iз Сандрою життi був перiод, коли наша люба подруга Керол чотири роки боролася з важким онкологiчним захворюванням. Вона була Сандриною дружкою на весiллi, вони понад 25 рокiв були найкращими подругами.

Коли в Керол уже була остання стадiя хвороби, Сандра проводила багато часу бiля ii лiжка, допомагала iй писати мемуари. З тих тривалих i важких сеансiв вона поверталася, приголомшена хоробрiстю подруги та ii бажанням скласти особливi послання своiм дiтям, якi допомагали б iм на рiзних етапах життя.

Спочатку Керол приймала знеболювальне – якомога менше, щоб розум лишався ясним. Потiм шепотiла в диктофон чи Сандрi, щоб та записувала. Керол була такою проактивною, такою вiдважною й так дбала про iнших, що стала величезним джерелом натхнення для багатьох людей, якi були поряд.

Я нiколи не забуду, як зазирнув Керол у вiчi того дня, коли вона вiдiйшла, i побачив у тiй страшнiй, глибокiй агонii людину неймовiрноi внутрiшньоi сили й цiлiсностi. Я бачив у ii очах життя, прожите в гартуваннi характеру, самопожертвi й служiннi, любовi, турботi й розумiннi.



За всi цi роки, що минули пiсля ii смертi, я не раз питав у своiх групах, хто з присутнiх перебував поряд зi смертельно хворою людиною, яка до останку демонструвала величезну силу характеру, випромiнювала любов, спiвчуття й намагалася всiм допомагати. Зазвичай позитивну вiдповiдь давала приблизно чверть аудиторii. Тодi я запитував, хто з них нiколи не забуде цих людей, кого натхнення вiд такоi вiдваги змiнило (бодай ненадовго) i спонукало до служiння людям i спiвчуття. І знову тi самi люди неминуче вiдповiдали «так».

Вiктор Франкл стверджуе, що в життi е три центральнi категорii цiнностей: цiнностi емпiричнi (те, що з нами вiдбуваеться), творчi (тi, якi ми вносимо в життя) та цiнностi настанов (тобто наша реакцiя на важкi обставини, такi як смертельна хвороба).

Мiй власний досвiд спiлкування з людьми пiдтверджуе думку Франкла: на рiвнi парадигм i переосмислення найвищу позицiю серед усiх цiнностей посiдають цiнностi ставлення. Простiше кажучи, найголовнiше – це те, як ми реагуемо на те, що вiдбуваеться з нами в життi.

Важкi обставини часто призводять до змiни парадигми, повного переосмислення людьми себе й свiту, а також того, що вимагае вiд них життя. А розширена перспектива, у свою чергу, вiдображае цiнностi ставлення, що пiдносять i надихають нас усiх.




Інiцiативнiсть


Наша природа вимагае вiд нас дiяти, а не чекати, коли хтось учинить якiсь дii над нами. А це дае нам змогу не лише вирiшувати, якою буде наша реакцiя на тi чи тi обставини, а й самим цi обставини створювати.

Брати на себе iнiцiативу не означае бути нахабними, набридливими чи агресивними. Це означае, що ми визнаемо свою вiдповiдальнiсть за досягнення бажаного результату.

За роки своеi роботи я часто радив людям, якi хотiли здобути кращi посади, бути бiльш iнiцiативними – пройти перевiрку на iнтереси й профпридатнiсть, вивчити галузь, окремi проблеми органiзацiй, до яких вони хочуть потрапити на роботу, а потiм зробити ефективну презентацiю, яка довела б, що кандидат на посаду здатен допомогти органiзацii цi проблеми владнати. Це так званий продаж рiшень – ключова парадигма успiху в бiзнесi.

Люди зазвичай погоджуються, бо розумiють, що такий пiдхiд збiльшуе iхнi шанси отримати роботу чи просунутися кар’ерними сходами. Та переважно вони нiчого не роблять для того, щоб втiлити його в життя, – не виявляють iнiцiативи.

«Я не знаю, де проходять перевiрку на профпридатнiсть».

«Як менi вивчити проблеми галузi й органiзацii? Менi нiхто не хоче допомагати».

«Я гадки не маю, як зробити ефективну презентацiю».

Багато людей чекають, коли успiх сам упаде iм на голову чи коли хтось про них подбае. Але хорошi посади найчастiше дiстаються людям проактивним, тим, якi не створюють проблеми, а знаходять ключi до iх вирiшення, тим, якi беруть iнiцiативу у своi руки, щоб виконати завдання, керуючись правильними принципами.

Коли хтось iз нашоi сiм’i (навiть найменшi дiти) чинить безвiдповiдально й чекае, коли хтось iнший усе виправить чи порадить, як владнати проблему, ми кажемо: «Увiмкни В та І (винахiдливiсть та iнiцiативу)!» Досить часто ми навiть не встигаемо це сказати, як вони вже самi вiдповiдають на своi скарги: «Знаю-знаю – увiмкнути В та І!»

Скеровувати людей на шлях вiдповiдальностi – це не приниження, це вияв поваги. Проактивнiсть е складовою людськоi природи. Можливо, м’язи проактивностi дрiмають, проте вони е. Поважаючи проактивну природу iнших людей, ми показуемо iм принаймнi одне неспотворене вiдображення в соцiальному дзеркалi.

Звiсно, треба брати до уваги й рiвень зрiлостi iндивiда. Вiд людей iз глибокою емоцiйною залежнiстю ми не можемо сподiватися значноi творчоi спiвпрацi. Та ми можемо принаймнi продемонструвати повагу до iхньоi природи й створити атмосферу, у якiй цi люди зможуть використовувати своi можливостi й самотужки, упевнено розв’язувати проблеми.




Дiяти чи пiддаватися чужим дiям?


Рiзниця мiж тими, хто виявляе iнiцiативу, i тими, хто цього не робить, величезна, як мiж днем та нiччю. Я маю на увазi пiдвищення ефективностi не на 25–50 %, а на 500 %, особливо якщо iнiцiативнi люди розумнi, обiзнанi й чутливi до iнших.

Щоб створити в життi ефективний баланс П/ПМ, потрiбна iнiцiатива. Щоб розвинути в собi сiм звичок, потрiбна iнiцiатива. Вивчаючи наступнi шiсть звичок, ви побачите, що кожна залежить вiд того, наскiльки розвиненi вашi «м’язи» проактивностi. Кожна звичка покладае на вас вiдповiдальнiсть за те, щоб дiяти. Якщо ви хочете бути пасивними й керованими, ви будете пасивними й керованими. А зростання та можливостi чекають на iншому шляху.



Свого часу я працював iз групою людей, якi займалися ремонтом осель. То були представники 20 рiзних органiзацiй, вони щоквартально зустрiчалися, щоб обговорити своi здобутки та проблеми в неформальнiй атмосферi.

Це вiдбувалося пiд час важкоi економiчноi кризи, i негативний вплив на галузь вiдчувався сильнiше, нiж на економiку загалом. Коли ми почали працювати, люди були вiдчутно зневiренi.

Першого дня запитання для дискусii звучали так: «Що з нами вiдбуваеться? Який стимул?» А вiдбувалося багато чого. Тиск середовища був дуже сильним. Велике безробiття примушувало багатьох iз присутнiх у групi звiльняти друзiв, щоб фiрма могла хоч якось протриматися на плаву. Наприкiнцi дня люди ще бiльше занепали духом.

Наступного дня ми поставили запитання: «Що станеться в майбутньому?» Ми вивчили тенденцii галузi, вiдштовхуючись вiд реактивного припущення, що це може сформувати iхне майбутне. Наприкiнцi другого дня всi були ще бiльш пригнiченi. Скидалося на те, що все буде не добре, а погано, i всi це розумiли.

Тож третього дня ми вирiшили зосередитися на проактивних питаннях: «Якою буде наша реакцiя? Що ми збираемося робити? Як ми можемо виявити iнiцiативу в цiй ситуацii?» Уранцi ми говорили про менеджмент i зниження витрат. В обiд обговорювали збiльшення частки на ринку. Ми здiйснили «мозковий штурм» в обох сферах, зосередившись на кiлькох дуже практичних, цiлком здiйсненних справах. І враз на зустрiчi запанував дух радостi, надii та проактивноi свiдомостi.

Наприкiнцi третього дня ми пiдбили пiдсумки зустрiчi у виглядi вiдповiдi на запитання: «Як iде бiзнес?» – яка складалася з трьох частин.

Частина перша: з нами не вiдбуваеться нiчого доброго, i тенденцii свiдчать, що буде гiрше.

Частина друга: але те, що ми намагаемося зробити, – це дуже добре, бо ми краще керуемо витратами й скорочуемо iх, а також збiльшуемо свою частку на ринку.

Частина третя: отже, бiзнес iде краще, нiж будь-коли.



Що сказала б на це людина з реактивним складом розуму? «Та ну. Подивiться на факти. На позитивному мисленнi й самонавiюваннi далеко не заiдеш. Рано чи пiзно доведеться зважати на дiйснiсть».

Але в тому-то й рiзниця мiж позитивним мисленням i проактивнiстю. Ми зважали на дiйснiсть – дiйснiсть тодiшнiх обставин i прогнозiв на майбутне. Але ми також враховували, що в дiйсностi маемо силу обрати позитивну вiдповiдь на тi обставини й прогнози. Якби ми змирилися з думкою, що наше життя мусить пiдпорядковуватися тому, що вiдбуваеться в нашому середовищi, – оце й означало б НЕ зважати на реальнiсть.

Пiдприемства, суспiльнi групи, органiзацii всiх видiв (у тому числi родини) можуть бути проактивними. Проактивнi iндивiди мають здатнiсть об’еднати своi творчiсть i винахiдливiсть, щоб створювати всерединi органiзацiй проактивну культуру. Органiзацiя не мусить здаватися на милiсть середовища – вона здатна взяти на себе iнiцiативу, щоб втiлити в життя спiльнi цiнностi й цiлi iндивiдiв, якi до неi належать.




Слухаючи свое мовлення


Оскiльки нашi настанови та поведiнка випливають iз наших парадигм, то якщо ми розглянемо iх, застосовуючи самосвiдомiсть, побачимо природу карт, якi лежать у iхнiй основi. Зокрема, наше мовлення – дуже вагомий iндикатор того, наскiльки ми вважаемо себе проактивними.

Мовлення реактивних людей позбавляе iх будь-якоi вiдповiдальностi.

«Це я. Просто я такий». Усе вже визначено. Я нiчого не можу з цим вдiяти.

«Вiн мене до сказу доводить!» Я не винна. Моiм емоцiйним життям керуе щось таке, що не пiдлягае моему контролю.

«Я не можу цього зробити. Просто не маю часу». Мене контролюе щось зовнiшне – обмежений час.

«От якби моя дружина була терплячiшою». Мою ефективнiсть обмежуе чиясь поведiнка.

«Я мушу це робити». Обставини чи iншi люди примушують мене робити те, що я роблю. Я не належу собi й не можу обирати, як дiяти.








Мовлення породжуе базова парадигма детермiнiзму. А загальний ii дух – перекладання вiдповiдальностi на когось iншого. Я не вiдповiдаю, не маю можливостi обрати реакцiю.

Одного разу студент запитав у мене:

– Можна менi пропустити заняття? Я мушу поiхати на гру в тенiс.

– Ти мусиш чи ти вирiшив поiхати? – спитав я.

– Я справдi мушу! – вигукнув вiн.

– А що буде, якщо ти не поiдеш?

– Ну, мене виженуть iз команди.

– І як тобi це сподобаеться?

– Не сподобаеться.

– Отже, ти вирiшив поiхати, бо хочеш залишитися в командi. А що станеться, якщо ти пропустиш мое заняття?

– Не знаю.

– Подумай. Якi, на твою думку, iмовiрнi природнi наслiдки того, що ти не прийдеш на заняття?

– Ви ж не виженете мене, правда?

– Це був би соцiальний наслiдок. Штучний. Якщо ти не вiзьмеш участi в команднiй грi, тебе не допустять грати. Це природно. А якщо не прийдеш на заняття, яким буде природний наслiдок?

– Мабуть, я чогось не вивчу.

– Правильно. Тому ти маеш зважити обидва наслiдки й прийняти рiшення. Я знаю, що сам на твоему мiсцi обрав би тенiс. Але нiколи не кажи, що ти мусиш щось зробити.

– Я обираю гру в тенiс, – невпевнено вiдповiв студент.

– І пропустиш мое заняття? – жартома примружився я.



Серйозна проблема реактивного мовлення в тому, що вона стае очiкуванням, яке справджуеться. Люди впевнено приймають парадигму власноi детермiнованостi й самi надають докази, якi це пiдтверджують. Вони дедалi сильнiше почуваються жертвами, якi не можуть контролювати нi себе, нi свое життя, нi долю. Вони перекладають провину за свое становище на зовнiшнi сили – iнших людей, обставини (навiть зiрки).



Пiсля одного семiнару, де я виступав з доповiддю на тему проактивностi, до мене пiдiйшов чоловiк i сказав:

– Стiвене, менi подобаеться те, що ви розповiдаете. Але ж ситуацii бувають рiзнi. Вiзьмiмо, наприклад, мiй шлюб. Я дуже стурбований. Здаеться, ми з дружиною охололи одне до одного. По-моему, я вже не кохаю ii так, як ранiше, а вона не кохае мене. Що я можу вдiяти?

– Кохання бiльше немае? – уточнив я.

– Саме так, – кивнув вiн. – А в нас же трое дiтей, i ми дуже за них хвилюемося. Що б ви порадили?

– Любити ii, – вiдповiв я.

– Я ж кажу, почуття бiльше немае.

– Любiть ii.

– Ви не розумiете. Почуття любовi просто зникло.

– То любiть ii. Якщо почуття немае, це достатня причина ii любити.

– Але як можна любити, коли ти не любиш?

– Друже, любити – це дiеслово. А любов – почуття – це плiд дiеслова любити. Тож любiть ii. Служiть iй. Жертвуйте собою заради неi. Спiвчувайте. Цiнуйте. Пiдтримуйте ii. У вас е бажання це робити?



У великих лiтературах усiх прогресивних суспiльств «любити» – це дiеслово. Реактивнi ж люди роблять iз нього почуття. Ними керують почуття. Голлiвуд вклав нам у голови сценарiй, який змушуе нас думати, що ми нi за що не вiдповiдальнi, нiби ми продукт власних почуттiв. Але голлiвудськi сценарii не описують дiйсностi. Якщо почуття керують нашими дiями, це тому, що ми вiдкинули вiдповiдальнiсть i дали iм повну волю.

Проактивнi люди вважають «любов» словом дii. Любов – це те, що роблять: тi вашi жертви й самопожертви, як тодi, коли мати народжуе на свiт свое дитя. Якщо хочете щось знати про любов, подивiться на тих, хто жертвуе собою заради iнших, навiть заради тих, хто iх кривдить чи не любить навзаем. Якщо у вас е дiти, подумайте про своi самопожертви й свою любов. Любов – це цiннiсть, яка реалiзуеться через дii. Проактивнi люди пiдпорядковують почуття цiнностям. Любов-почуття можна вiдновити.









Коло турбот / коло впливу


Ще один чудовий спосiб розвинути самосвiдомiсть на нашому рiвнi проактивностi – подивитися, на що ми витрачаемо свiй час i сили. У кожного з нас е широке коло iнтересiв: здоров’я, дiти, проблеми на роботi, нацiональний борг, атомна вiйна. Ми можемо вiддiлити iх вiд того, до чого не маемо особливоi iнтелектуальноi чи емоцiйноi цiкавостi, створивши коло турбот.








Якщо ми поглянемо на речi, якi перебувають у нашому колi турбот, стане очевидним, що е те, над чим ми не маемо влади, i те, чому можемо дати раду. Ми можемо об’еднати цi турботи в другу групу, вписавши iх у менше коло – коло впливу.

А якщо ми пiдемо далi й визначимо, у котрому з цих двох кiл зосереджено найбiльше нашого часу й енергii, то багато дiзнаемося про ступiнь своеi проактивностi.

Проактивнi люди скеровують своi зусилля в коло впливу. Вони займаються тими справами, у яких можуть щось змiнити. Природа iхньоi енергii позитивна, вона збiльшуе й примножуе, сприяючи тому, що iхне коло впливу розширюеться.







ПРОАКТИВНИЙ ФОКУС


(позитивна енергiя розширюе коло впливу)

Реактивнi ж люди, навпаки, скеровують зусилля в коло турбот. Вони зосереджуються на слабкостях iнших людей, проблемах середовища й обставинах, яких не можуть змiнити. Цей центр уваги призводить до того, що люди звинувачують iнших у своiх бiдах, уживають реактивну мову й дедалi бiльше почуваються жертвами. Негативна енергiя, яку генеруе цей центр, у поеднаннi з недбалiстю в тих сферах, де вони можуть щось вдiяти, призводить до звуження iхнього кола впливу.

Доки ми дiемо в колi турбот, доти даемо тим речам, якi до нього належать, владу над нами.

Ми не беремо на себе проактивноi iнiцiативи, необхiдноi для того, щоб сталися позитивнi змiни.

Я вже розповiдав вам iсторiю про мого сина, у якого були серйознi проблеми в школi. Нас iз Сандрою страшенно непокоiли його очевиднi слабкостi й те, як до нього ставилися iншi люди.







РЕАКТИВНИЙ ФОКУС


(негативна енергiя звужуе коло впливу)

Але тi проблеми й переживання перебували в нашому колi турбот. Доки ми зосереджувалися на них, доти не могли нiчого досягти, хiба що пiдживлювали власне вiдчуття безпорадностi й невмiлостi, а наш син почувався ще бiльш залежним.

І лише коли ми перемiстилися в коло впливу, коли зосередилися на власних парадигмах, то стали генерувати позитивну енергiю, яка змiнила нас самих i зрештою справила вплив на сина. Працюючи над собою замiсть турбуватися через умови, ми змогли на цi умови вплинути.

Бувае так, що становище, багатство, посада чи зв’язки породжують обставини, коли коло впливу людини значно ширше за коло турбот.








Ця ситуацiя вiдображае добровiльну емоцiйну короткозорiсть – ще один реактивний спосiб життя, зосереджений на колi турбот.

Проактивнi люди, хоч iм i доводиться розставляти прiоритети у використаннi свого впливу, мають коло турбот, яке за розмiром щонайменше дорiвнюе колу впливу, i беруть на себе вiдповiдальнiсть за ефективне використання свого впливу.




Прямий, непрямий контроль i жодного контролю


Проблеми, з якими ми стикаемося, можна умовно подiлити на три сфери: прямий контроль (проблеми, пов’язанi з нашою поведiнкою), непрямий контроль (проблеми, пов’язанi з поведiнкою iнших людей) i жодного контролю (проблеми, з якими ми не можемо нiчого вдiяти, такi як наше минуле чи певнi ситуацii). Проактивний пiдхiд – це перший крок до розв’язання проблем усiх трьох типiв у нашому поточному колi впливу.

Проблеми прямого контролю можна вирiшити, працюючи над своiми звичками, якi, безперечно, перебувають у нашому колi впливу. Це «приватнi перемоги» ЗВИЧОК 1, 2 i 3.

Проблеми непрямого контролю розв’язують за допомогою змiни методiв впливу. Це «публiчнi перемоги» ЗВИЧОК 4, 5 i 6. Особисто я нарахував понад 30 окремих методiв людського впливу – таких не схожих мiж собою, як емпатiя та конфронтацiя, власний приклад та переконання. Бiльшiсть людей мають у своему репертуарi лише 3–4 методи. Зазвичай вони починають з аргументацii, а якщо це не допомагае, переходять до вiдступу чи нападу. Як чудово збагнути, що я можу навчитися нових методiв людського впливу замiсть постiйно застосовувати старi, неефективнi способи когось «виструнчити»!

Проблеми, над якими ми не маемо жодного контролю, вимагають узяти на себе вiдповiдальнiсть за змiнення лiнii наших губ – усмiхатися, щиро й спокiйно приймати цi проблеми й навчитися жити з ними, навiть якщо вони нам не подобаються. Таким чином ми не даемо цим проблемам влади над собою. Ми живемо вiдповiдно до мудростi, утiленоi в молитвi анонiмних алкоголiкiв: «Господи, дай менi хоробрiсть, щоб змiнити те, що я можу й повинен змiнити, спокiй, щоб прийняти те, чого я змiнити не можу, i мудрiсть, щоб iх розрiзняти».

Хоч би який контроль ми мали над проблемою: прямий, непрямий чи жодного, – перший крок до ii розв’язання в наших руках. Сила змiнити своi звички, методи впливу й сприйняття проблем, над якими ми не владнi, лежить у нашому колi впливу.




Розширення кола впливу


Приемно розумiти, що, обираючи реакцiю на обставини, ми чинимо на цi обставини потужний вплив. Якщо змiнити одну частину хiмiчноi формули, то й результат буде iншим.

Кiлька рокiв я працював з однiею органiзацiею, яку очолював дуже енергiйний чоловiк. Вiн умiв прогнозувати тенденцii. Вiн був творчий, талановитий, здiбний, надзвичайно розумний – i всi це знали. Проте як керiвник вiн був справжнiм диктатором. До людей ставився, як до хлопчикiв на побiгеньках, неначе вони не мали й не могли мати власноi думки. Його манера спiлкуватися з тими, хто працював в органiзацii, була такою: «Пiди туди… пiди сюди… тепер зроби це… тепер зроби те… А рiшення прийматиму я».

Як результат – неприязнь майже всiеi команди керiвництва, з якою вiн працював. Вони збиралися в коридорах, щоб скаржитися на нього одне одному. Йому не просто перемивали кiстки, а обговорювали в такому дусi, наче хотiли знайти вихiд iз ситуацii, що склалася. Проте люди робили це без кiнця й краю – знiмали iз себе вiдповiдальнiсть на пiдставi президентових слабкостей.

– Ви не уявляете, що сталося цього разу, – казав хтось. – Днями вiн зайшов до мого вiддiлу. У мене вже був готовий проект. Але вiн наказав усе помiняти. Уся моя робота за багато мiсяцiв псу пiд хвiст. Не знаю, як менi далi з ним працювати. Коли вiн уже нарештi вийде на пенсiю?

– Йому лише п’ятдесят дев’ять, – вiдповiдав на це iнший керiвник. – Як думаеш, чи протримаешся ще шiсть рокiв?

– Не знаю. Та й вiн iз тих, хто нiколи не йде на пенсiю.

Утiм, один iз керiвникiв був проактивним. Вiн орiентувався на цiнностi, а не на почуття. Вiн був iнiцiативним: передбачав, виявляв емпатiю, аналiзував ситуацiю. Слабкостi президента не оминули його уваги, проте вiн iх зрiвноважував замiсть критикувати. Коли президент виявляв слабкостi свого стилю управлiння, цей чоловiк намагався замортизувати удар, щоб це не позначилося на його пiдлеглих, i робив цi слабкостi несуттевими. Натомiсть у роботi вiн користувався сильними сторонами президента – проникливiстю, талантом, креативнiстю.

Цей чоловiк зосередив зусилля у своему колi впливу. До нього теж ставилися, як до хлопчика на побiгеньках. Проте вiн робив бiльше, нiж вiд нього сподiвалися. Вiн передбачав потреби президента. Вiн помiчав, коли президента щось непокоiло, тож, надаючи йому iнформацiю, пропонував одразу аналiз i рекомендацii на пiдставi цього аналiзу.

Якось ми сидiли в кабiнетi в президента (я був там у ролi радника), i той сказав: «Стiвене, цей чоловiк зробив щось неймовiрне. Вiн не лише дав менi iнформацiю, про яку я запитував, – вiн запропонував ще й додатковi данi, саме те, що нам було потрiбно. Вiн навiть видав менi свiй аналiз, який стосувався саме того, що мене найбiльше непокоiло, i список рекомендацiй. Рекомендацii узгоджуються з аналiзом, а сам аналiз узгоджуеться з даними. Вiн надзвичайний! Яке це полегшення – не турбуватися хоча б про цей бiк справи».

На наступних зборах президент, як завжди, роздавав вказiвки: «зроби це», «зроби те», – керiвникам вiддiлiв… усiм, крiм одного. У цього чоловiка вiн спитав: «Що ви думаете з цього приводу?» Коло впливу проактивного працiвника розширилося.

Серед колег це спричинило справжнiй ажiотаж. І посипалися в коридорах «керiвного» поверху звинувачення на адресу проактивного чоловiка.

Для реактивних людей природно знiмати iз себе будь-яку вiдповiдальнiсть. Набагато легше сказати: «Я за це не вiдповiдаю». Якщо я скажу: «Я вiдповiдальний», – то, можливо, доведеться сказати також: «Я безвiдповiдальний». Дуже важко визнати, що я маю можливiсть обирати свою реакцiю, свою вiдповiдь i що реакцiя, котру я обрав, призвела до негативних наслiдкiв, до iнтриг, а надто якщо я роками знiмав iз себе вiдповiдальнiсть на пiдставi чиiхось слабкостей.

Отож, решта керiвникiв постаралися знайти побiльше iнформацii, побiльше «снарядiв», побiльше доказiв того, що вони не вiдповiдальнi.

Але той чоловiк i далi дiяв проактивно. Мало-помалу його коло впливу поширилося й на них. Воно поширювалося й поширювалося, i невдовзi жодне важливе рiшення, жоден вагомий крок в органiзацii не обходилися без участi й схвалення того чоловiка (включно з рiшеннями президента). Однак президент не вiдчував загрози своему становищу в компанii, бо сила того чоловiка доповнювала його силу й компенсувала його слабкостi. Тож вiн володiв силою двох людей, команди, у якiй двое доповнювали один одного.

Успiх того чоловiка не залежав вiд зовнiшнiх обставин. У його становищi перебувало багато людей. Усе змiнила його реакцiя на це становище, його вибiр – зосередитися на колi впливу.



Для деяких людей «проактивний» означае те саме, що «нахабний», «агресивний», «товстошкiрий». Але це зовсiм не так. Проактивнi люди не нахабнi. Вони розумнi, цiннiсно-орiентованi, умiють адекватно оцiнювати реальнiсть i знають, що робити.

Вiзьмiмо, примiром, Гандi. Поки його противники засiдали в законодавчiй палатi, критикуючи його за те, що вiн не бажав приеднуватися до них у iхнiй риторицi кола турбот i осуджувати Британську iмперiю за пригноблення iндiйцiв, Гандi був на рисових полях, з простими селянами, тихо, повiльно, непомiтно розширюючи свое коло впливу. Так зростала пiдтримка, довiра i впевненiсть у ньому серед сiльського населення. І хоч у нього не було свого кабiнету й полiтичноi посади, та завдяки своему милосердю, хоробростi й високiй моральностi вiн зумiв поставити Англiю на колiна, зруйнувати ii полiтичне панування над 300 мiльйонами людей силою свого величезного кола впливу.




Мати й бути


Один зi способiв визначити, у якому колi зосереджено нашi зусилля, – провести чiтку лiнiю мiж мати (мусити) та бути. Коло турбот сповнене рiзними маю:

«Щоб стати щасливим, я маю виплатити кредит за будинок».

«От якби я не мав терпiти цього диктатора, свого шефа…»

«От якби я мала не такого дратiвливого чоловiка…»

«От якби я мав слухнянiших дiтей…»

«От якби я мала диплом…»

«От якби я мала бiльше часу на себе…»

На противагу цьому в колi впливу все обертаеться довкола дiеслова бути: я можу бути бiльш терплячим, бути мудрим, бути люблячим. У фокусi тут – характер людини.

«Щоразу, коли ми думаемо, що проблема “десь там», сама ця думка i е проблемою». Ми даемо над собою владу зовнiшнiм обставинам. Парадигма змiни тут – «ззовнi всередину»: зовнiшнi обставини мають змiнитися ранiше, нiж змiнимося ми самi.

Проактивний пiдхiд – це змiнитися «зсередини назовнi», бути iнакшими i своею iнакшiстю змiнити зовнiшню ситуацiю. Я можу бути винахiдливiшим, бути сумлiннiшим, бути бiльш творчим, бути бiльш чуйним.

Одна з моiх улюблених iсторiй – зi Старого Заповiту, що е частиною фундаментальноi канви юдео-християнства. Це iсторiя Йосипа, якого в сiмнадцятирiчному вiцi вiддали в рабство до Єгипта його рiднi брати. Можете собi уявити, як легко йому було поринути в жалiсть до себе, Потiфарового слуги, нарiкати на своiх братiв, поневолювачiв i все, чого вiн не мав? Але Йосип був проактивним. Вiн зосереджувався на бути. Тож за короткий промiжок часу вiн став управителем у домi Потiфара. Вiн керував усiм, чим володiв Потiфар, бо той беззастережно йому довiряв.

Та потiм настав день, коли Йосип потрапив у складну ситуацiю i вiдмовився вчинити нечесно. І тодi його несправедливо ув’язнили на тринадцять рокiв. Але й у темницi Йосип дiяв проактивно. Вiн працював над внутрiшнiм колом, над тим, щоб бути, а не мати, i невдовзi вже керував в’язницею, а згодом став правителем Єгипту, другим пiсля фараона.

Я розумiю, що для багатьох людей ця iдея означае разючу змiну парадигми. Адже набагато простiше звинувачувати в нашiй застiйнiй ситуацii iнших людей, вплив середовища чи життевi умови. Але ми вiдповiдальнi («здатнi реагувати») за те, щоб контролювати власне життя й чинити величезний вплив на обставини, працюючи над бути – над тим, ким ми е.

Якби я мав проблему в подружньому життi, чи була б менi користь вiд постiйних нарiкань на вади моеi жiнки? Кажучи, що я не вiдповiдальний, я тим самим роблю iз себе безвiльну жертву, знерухомлюю себе в негативному становищi; зменшую власну здатнiсть впливати на дружину – моi прискiпування, звинувачення, критичне ставлення лише утверджують ii в думцi, що вона погана. Моя критика гiрша за поведiнку, яку я прагну виправити. Моя здатнiсть позитивно вплинути на ситуацiю поступово тане й зрештою щезае.

Якщо я справдi хочу полiпшити ситуацiю, то можу працювати над тим, що менi пiдвладно, – своiм я. Я можу облишити спроби змiнити дружину й попрацювати над вадами власного характеру. Я можу зосередитися на тому, щоб стати чудовим партнером у шлюбi, джерелом безкорисливоi любовi й пiдтримки. Є надiя, що моя дружина вiдчуе силу проактивного прикладу й вiдреагуе так само. Та хай якою буде ii реакцiя, найпозитивнiший спосiб вплинути на цю ситуацiю – працювати над собою, над своiм буттям.

Є безлiч способiв працювати у колi впливу – бути кращим слухачем, бути бiльш люблячим чоловiком (дружиною), бути чуйнiшим i сумлiннiшим працiвником. А iнодi найпроактивнiший наш учинок – бути щасливими, просто щиро всмiхатися. Щастя (як i нещастя) – це вибiр проактивноi людини. Є явища, наприклад погода, якi до нашого кола впливу не належатимуть нiколи. Та, як люди проактивнi, ми можемо носити свою фiзичну чи соцiальну погоду iз собою. Ми можемо бути щасливими, просто приймаючи речi, якi не можемо змiнити, а зусилля скеровуючи на те, що в нашiй владi.




Інший кiнець палицi


Перш нiж остаточно перемiстити життевi акценти в коло впливу, ми маемо розглянути два явища з кола турбот, якi заслуговують на ретельнiше обмiрковування, – наслiдки та помилки.

Ми маемо змогу обирати своi вчинки, але наслiдки цих вчинкiв нам не пiдвладнi. Наслiдками керуе природний закон. Вони перебувають у колi турбот. Ми можемо прийняти рiшення вийти на колiю й стати перед поiздом, що стрiмко наближаеться, та ми не можемо вирiшувати, що станеться, коли поiзд налетить на нас.

Ми можемо вирiшити, що нам не потрiбна чеснiсть у дiлових угодах. Соцiальнi наслiдки цього рiшення можуть бути рiзними й залежатимуть вiд того, викриють нас чи нi, а от природнi наслiдки матимуть незмiнний результат для нашого характеру.

Нашою поведiнкою керують принципи. Якщо жити з ними в гармонii, це матиме позитивнi наслiдки. Натомiсть порушення принципiв призводить до негативних наслiдкiв. Ми можемо обирати свою реакцiю в будь-якiй ситуацii, проте разом iз тим ми обираемо й наслiдки. Пiднiмаючи палицю за один кiнець, ми неминуче пiднiмаемо й другий.

Поза сумнiвом, у кожного з нас у життi були такi випадки, коли ми пiднiмали «палицю», яка в подальшому виявлялася хибною. Наш вибiр призводив до наслiдкiв, яких ми волiли б уникнути. Якби ми мали можливiсть усе виправити, то вчинили б геть iнакше. Такий вибiр ми називаемо помилкою, i це ще одне явище, яке заслуговуе ретельного обмiрковування.

Найнеобхiднiша вправа з розвинення проактивностi для тих, кого непокоiть жаль, – усвiдомити, що минулi помилки також лежать у колi турбот. Ми не можемо iх скасувати, не можемо повернути все назад, не можемо контролювати наслiдки, до яких цi помилки призвели.

У коледжi мiй син, граючи у футбольнiй командi квотербеком, навчився мiж перiодами хльоскати пов’язкою на зап’ястi, перевiряючи подумки, чи не тривожить його, бува, якась помилка, щоб вона не вплинула на хiд i результат наступноi гри.

Проактивний пiдхiд до помилок полягае в тому, щоб одразу ж iх визнавати, виправляти й учитися на них. Це в буквальному сенсi перетворюе провал на успiх. «Успiх, – сказав колись засновник IBM Тi-Джей Вотсон, – лежить на протилежному кiнцi провалу».




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stiven-kovi/7-zvichok-nadzvichayno-efektivnih-ludey/?lfrom=196351992) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.